Тунель
Шрифт:
Мак пообіцяв побути на різдво три дні — цілих три дні і без будь-якої роботи! — вдома, і хоч до свята лишалося ще кілька тижнів, серце у Мод раділо. Ці дні Мод хотіла провести так само, як вони колись провели з Маком їхнє перше різдво! На другий день свята приїде Хоббі, і вони до нестями гратимуть у бридж. На ці три дні Мод склала величезну програму.
Весь грудень Мод, звичайно, майже не бачила чоловіка. День при дні Мак був заклопотаний усілякими нарадами з банкірами — вони готувалися до фінансової кампанії, що мала відкритись у січні. Алланові потрібна була — поки що! — кругленька сума: три мільярди доларів. Та він ні на мить не сумнівався, що одержить її.
Будівлю синдикату тижнями обсідали журналісти — преса робила на цій сенсації свій бізнес. Як будуватимуть тунель? Як ним керуватимуть? Як там забезпечуватимуть людей повітрям? Як розраховували тунельну трасу? Чому довжина тунелю, незважаючи на невеликі обходи, буде на одну п'ятдесяту коротша від морського шляху?» («Проткни шпичаком глобус, і дістанеш відповідь!») Усі ці запитання тижнями тримали публіку в напрузі. Кінець кінцем у газетах знов спалахнула суперечка навколо тунелю— друга «тунельна війна», що точилася так само запекло й галасливо, як і перша.
Ворожа преса знову виставляла давні аргументи: що нікому не вдасться просвердлити в граніті та гнейсі таку страхітливу відстань; що на глибині чотири-п'ять тисяч метрів під рівнем моря неможлива ніяка людська діяльність; що такої жахливої спекоти й надвисокого тиску не витримає жодний матеріал,— одне слово, з огляду на все це, будівництво тунелю приречене на жалюгідне фіаско. Але дружня преса втисячне пояснювала читачам переваги тунелю. Це — час, час і ще раз час! Точність! Безпека! Поїзди ходитимуть так само надійно, як тепер вони ходять по землі, навіть надійніше! Відпаде залежність від погоди, туманів та рівня води, нікому не загрожуватиме небезпека стати в океані поживою для риб. Досить лише нагадати про катастрофу «Титаніка», в якій загинуло тисяча шістсот пасажирів, а також про долю «Космосу», що пропав безвісти в океані з чотирма тисячами пасажирів на борту!
Дирижаблі для масових перевезень не придатні, про це не може бути й мови. До того ж досі через Атлантичний океан пощастило перелетіти тільки двом дирижаблям.
Хоч би яку газету чи журнал люди брали тоді до рук, скрізь натрапляли вони на слово «тунель», на малюнки та знімки, що стосувалися тунелю.
У листопаді повідомлення почали з'являтися рідше і зрештою зникли зовсім. Прес-бюро синдикату ніби в рот води набрало. Аллан закрив доступ до будівництв, і добувати нові ілюстрації стало неможливо.
Лихоманка, якої нагнали людям газети, спала, і через кілька тижнів тунель став уже давньою історією, що більш нікого не цікавила. Всі події затьмарила новина: міжнародний політ навколо землі!
А про тунель забули.
Саме цього Аллан і прагнув! Він добре знав американців і розумів, що ця перша хвиля загального захоплення не дасть йому й мільйона доларів. Він мав намір сам, як настане слушний час, викликати другу хвилю захоплення, і її живитиме не тільки сенсація!
У грудні газети обійшло детально прокоментоване повідомлення, що давало уявлення про розмах проекту Аллана: Пітсбурзька компанія ливарно-афінажних заводів за дванадцять з половиною мільйонів доларів придбала право на всі придатні для металургійної обробки матеріали, які будуть підняті на поверхню під час спорудження тунелю. (На шостому році будівництва вартість акцій компанії зросла на шістсот процентів!) Одночасно з'явилася замітка про те, що акціонерне товариство «Едісон-Біоскоп» за мільйон доларів забезпечило собі монопольне право публікувати фотографії і знімати кінофільми про тунель на весь період будівництва.
Яскраві плакати «Едісон-Біо» повідомляли про те, що товариство має намір «створити вічний пам'ятник тунельному будівництву — від першого удару лопатою до першого експреса в Європу — і залишити прийдешнім поколінням історію найбільшого творіння людських рук». Всі фільми про тунель товариство збиралося показувати спершу в Нью-Йорку, а потім розсилати до тридцяти тисяч кінотеатрів земної кулі.
Кращої реклами для тунелю годі було й придумати!
Того ж дня «Едісон-Біо» розгорнуло свою діяльність, і в двохстах його нью-йоркських кінотеатрах всі до одного місця були зайняті.
«Едісон-Біо» показувало вже знайомі сцени на даху «Атлантіка», гігантські стовпи куряви на п'ятьох будівельних майданчиках, кам'яні фонтани, що їх здіймав у повітря динаміт, обід сотень тисяч людей, вихід робітничих загонів уранці на роботу, показувало чоловіка, якому уламок скелі пробив груди, і тепер він, ледве дихаючи, помирав. Люди бачили на екрані кладовище Тунельного з п'ятнадцятьма свіжими могилками, дроворубів у Канаді, що валили для Аллана ліс, довжелезні состави навантажених вагонів з літерами «С. А. Т.» (Синдикат Атлантичного тунелю).
Цей фільм — він ішов десять хвилин і мав просту назву «Вагони» — справляв надзвичайно глибоке, по суті, приголомшливе враження. Тільки товарні поїзди, і більш нічого. Товарні поїзди у Швеції, Росії, Австрії, Угорщині, Німеччині, Франції, Англії, Америці. Поїзди з рудою, лісом, вугіллям, рейками, залізними конструкціями, трубами — без кінця-краю. Диміли паровози, вагони все котилися, котилися — котилися доти, доки глядачам уже починало здаватися, що вони чують перестук коліс.
А наприкінці показували ще один коротенький фільм: Аллан і Хоббі обходять будівництво в Нью-Джерсі.
Щотижня «Едісон-Біо» демонструвало новий «тунельний фільм» і насамкінець щоразу з'являвся Аллан власною особою.
Коли доти Алланове ім'я означало навряд чи більше, ніж ім'я якого-небудь пілота-рекордсмена,— сьогодні його зустрічають з тріумфом, завтра він скручує собі в'язи, а післязавтра про нього забувають,— то тепер ім'я Аллана і його діяльність викликали в головах людей чіткі й надійні уявлення.
За чотири дні до різдва Нью-Йорк та інші великі й малі міста Сполучених Штатів заповнили величезні, завдовжки з вагон, плакати; перед ними, незважаючи на гарячкову передсвяткову біганину, збиралися цілі натовпи. На плакатах було зображене казкове місто — море будинків з висоти пташиного польоту. Ніхто в світі ще не бачив такого ні навіч, ні вві сні! Посеред того міста, намальованого у світлих тонах (достоту таким постає Нью-Йорк в імлі сонячного ранку), лежав гігантський вокзал, проти якого Гудзонський річковий порт чи Центральний вокзал здавалися просто іграшками. Від нього в усі боки розходилося густе плетиво доріг. Як і головна дорога, що вела до устя тунелю, всі вони були перетяті незліченними мостами, обрамлені парками з водограями та квітучими терасами. Довкола привокзальної площі стояв густий ліс тисячовіконних хмарочосів: готелі, магазини, банки, контори. На бульварах і проспектах роїлися юрми людей, мчали автомобілі, трамваї, вагони міської залізниці. Безкінечні ряди кварталів губилися за імлистим обрієм. На передньому плані ліворуч виднілися казкової краси портові споруди, склади, доки, набережні; там кипіла робота, тулилися — труба до труби, щогла до щогли — судна. На передньому плані праворуч — неозорий сонячний пляж, заставлений плетеними кріслами з тентом, а далі — величезні й розкішні курортні готелі. Під зображенням цього сліпучого казкового міста стояли слова: «Міста Мака Аллана через десять років». Дві верхні третини здоровенного плаката займало чисте сонячне небо. А в самісінькому верху, понад краєм, плив аероплан, не більший за чайку. Було видно, що пілот скидав щось рукою за борт — спершу воно здавалося піском, потім швидко збільшувалося, тріпотіло, розліталося в усі боки і оберталось на листівки; декотрі з них низько над містом ставали вже досить чималі, і на них можна було виразно прочитати: «Купляйте будівельні ділянки!»