Тунель
Шрифт:
Сам він повернувся до землемірів та інженерів і по телефону доповів про справи у Нью-Йорк.
Потім Хоббі спустився з інженерами до дюн скупатися. Після цього всі, не роздягаючись, попадали на дощану підлогу й ту ж мить поснули, щоб на світанку знов узятися за роботу.
О четвертій ранку прибули сто вагонів з будівельними матеріалами. О пів на п'яту — тисяча робітників, які перебули ніч у поїзді й мали голодний, виснажений вигляд. Польові кухні працювали на повну потужність вже з самого досвітку, печі в пекарнях не вичахали.
Хоббі устигав скрізь. Він любив роботу і, хоч спав лише кілька годин, був у найкращому настрої, завдяки чому відразу завоював симпатію всієї армії робітників. Він роздобув собі сірого коня, і від ранку до вечора невтомно гасав на ньому верхи.
Біля залізничної колії виросли цілі гори будівельних матеріалів. О восьмій ранку прибув поїзд із двадцяти вагонів — самі шпали, рейки, вагонетки та два невеличкі паровозики для вузькоколійки. О дев'ятій підійшов ще один поїзд. Він привіз цілий батальйон інженерів та техніків, і Хоббі кинув тисячу чоловік на спорудження вузькоколійки, що мала пролягти до будівельного майданчика за три кілометри звідси. Увечері прибув поїзд із двома тисячами розкладних залізних ліжок та ковдрами. Хоббі кричав у телефон, просив іще робітників, і Аллан пообіцяв йому на другий день дві тисячі чоловік.
І справді, вранці, тільки-но почало сіріти, дві тисячі чоловік були тут як тут. А вслід за ними потяглися безкінечні состави з матеріалами. Хоббі лаявся на всі заставки. Аллан просто-таки не давав йому продиху! Та потім Хоббі змирився з долею: він збагнув, що це — Алланів темп!
То був, власне, пекельний темп Америки, темп усієї епохи, накручений до шаленства. І він подобався Хоббі, хоч вимагав неймовірних зусиль і від нього аж перехоплювало дух.
На третій день вузькоколійка, по якій ледве-ледве міг пройти, не перекинувшись, поїзд, досягла будівельного майданчика, а ввечері того самого дня тут уже пролунав свисток невеличкого паровозика. Його зустріли в таборі гучним «ура!» Паровозик тяг за собою довжелезну вервечку вагонеток із дошками, балками та гофрованим залізом, і дві тисячі робітників заходилися з гарячковою поквапністю ставити бараки, польові кухні та склади. Але вночі знялася буря і поперекидала геть усе в цьому зведеному Хоббі місті.
На цей «жарт» природи Хоббі відповів лише крутою, добірною лайкою. Він попросив Аллана добу зачекати, але той не звернув на це прохання аніякісінької уваги й далі посилав матеріали, поїзд за поїздом, аж Хоббі в очах темніло.
Цього дня, о восьмій вечора, Аллан сам приїхав з Мод машиною на місце. Він оглядав будівництво, скрізь кричав, лаявся і називав усіх ледацюгами. Синдикат платить гроші, заявив він, і вимагає за них справжньої роботи. Аллан поїхав, залишивши після себе атмосферу подиву й поваги.
Хоббі був не той чоловік, який швидко занепадає духом. Він поклав витримати ці скажені п'ятнадцятирічні гони й тепер крутився, як чорт у пеклі. Алланів темп захопив і його. Один загін робітників працював на спорудженні залізничного полотна для регулярного сполучення з Лейквудом; шлях, яким посувався загін, позначала іржаво-руда хмара куряви. Другий загін накидався на все нові й нові товарні поїзди і з шаленою швидкістю вивантажував та складав шпали, рейки, стовпи для електролінії, машини. Третій копав землю біля «шахти». Четвертий зводив бараки. Всіма цими загонами командували інженери — вони нічим не відрізнялися від решти робітників, хіба що без угаву покрикували та збуджено розмахували руками, підганяючи робітників.
Хоббі на своєму сірому коні встигав усюди. Робітники охрестили його «jolly» [25] Хоббі, так само як Аллана вони називали «Маком», а Гаррімана, головного інженера — похмурого, впертого як віл чолов'ягу, що ціле життя прожив на великих будівництвах усіх континентів,— просто «bull» [26] .
Серед цих людських скопищ землеміри походжали зі своїми інструментами так, ніби ця метушня довкола нітрохи їх не обходить, і всівали увесь степ різнокольоровими кілочками та віхами.
25
Веселий (англ.).
26
Бик (англ.).
Через три дні після того, як тут уперше встромили в землю лопату, Тунельне місто нагадувало стоянку рудокопів, згодом — похідний табір, а через тиждень — величезне барачне поселення зі своїми бойнями, молочарнями, базарами, пекарнями, барами, поштою, телеграфом, лікарнею і кладовищем. А збоку від міста вже виросла ціла вулиця готових жител — едісонівські патентовані будинки, що їх відливали у форми тут-таки і ставили кожен за два дні. Усе місто вкривав грубий шар пилюки, від чого воно здавалося майже білим; ріденькі острівці трави та поодинокі кущики обернулися на цементні купи. Вулиці були закидані залізничними рейками та шпалами, а бараки під пласкими дахами потопали серед лісу електричних та телеграфних стовпів.
Через тиждень до цього барачного міста завітав із завиванням і свистом чорний демон — здоровенний американський товарний паровоз на високих червоних колесах; він притяг за собою безкінечний хвіст вагонів. Паровоз стояв, чахкаючи, серед будівельного сміття, пускав до самісінького ясного сонця хмару чорного диму й роззирався довкола. Всі дивилися на нього й кричали, аж ревли від захвату: до Тунельного прийшла сама Америка!
На другий день таких паровозів прибув уже цілий десяток, а ще через тиждень справжня навала чорних демонів із чахканням стрясала повітря, насичуючи його випарами своїх тіл. Вони ворушили велетенськими, як у ящерів, кістками, а з їхніх пащек та ніздрів вихоплювалася пара й дим. Складалося враження, ніби барачне місто розчиняється в чаду. Іноді цей чад був такий густий, що в посутенілому повітрі проскакували електричні розряди, і навіть у найкращу погоду над Тунельним містом прокочувався грім. Місто вирувало, ревло, свистіло, стріляло, гуркотіло, лящало.
А посеред цього розбурханого, прокуреного, білого, заваленого сміттям міста здіймався день і ніч страхітливий стовп куряви. З нього утворювалися хмари, схожі на ті, які можна побачити, коли вивергається вулкан. Під тиском верхніх атмосферних шарів цей стовп прибрав форму гриба, і повітряні течії відривали від нього клапті хмар.
Тут, угорі, господарював вітер. Але хто спостерігав цю куряву з пароплава в морі, той бачив серед блакиті білий як крейда плавучий острів, що розкинувся на багато кілометрів; а іноді тунельна курява сіялася на Нью-Йорк дрібним, як попіл, дощем.
Будівельний майданчик був тут чотириста метрів завширшки і тягся рівною, як шнурок, смужкою на п'ять кілометрів у глибину суходолу. Його освоювали терасами, які спускалися все нижче й нижче. Підошва тераси, де починатимуться штольні тунелю, мала залягати на двісті метрів нижче рівня моря.
Сьогодні — піщане пустище з цілою армією строкатих кілочків, завтра — піщаний пласт, післязавтра — щебеневий кар'єр, каменярня, величезний казан конгломератів, піщанику, глини та вапна і, нарешті, ущелина, на дні якої ніби кишіла черва. То були люди, що згори здавалися крихітними, біло-сірі від пилюки, з посірілими обличчями, з пилюкою в чубах і на віях, з місивом кам'яної пилюки на губах. Двадцять тисяч душ удень і вночі кидалися в цей котлован.