Тунель
Шрифт:
А внизу клекотів Нью-Йорк, і від цього клекотіння спекота, здавалося, ставала вдвічі нестерпнішою. Місто заливалося потом, як борець після сутички; воно чахкало, як паровоз, що подолав свої триста миль і тепер переводить дух у депо. Автомобілі дирчали й гули в ущелині Бродвею, грузли в розтопленому асфальті, трамвайні вагони напирали один на одного й нетерпляче подзвонювали; десь далеко-далеко різко бемкав дзвін — то мчала вулицями пожежна команда. Гудіння, мовби від величезних дзвонів, стояло в повітрі й змішувалося з ледве чутними криками, так наче десь удалині вбивали на бойні цілі юрби людей.
Серед чорно-синьої, задушливої ночі повсюди мерехтіли й спалахували вогні, і з першого погляду важко було сказати, де вони світяться — на землі чи на небі. З даху виднівся шмат двадцятикілометрової ущелини Бродвею, що ділить Нью-Йорк надвоє: розпечене до білого
Навколо готелю сіяв нічний фейєрверк. З вулиць безперервно злітали в небо фонтани світла й снопи різнобарвного проміння. Блискавка розітнула знизу вгору висотну будівлю і підпалила величезний черевик. Спалахнув будинок, і в полум'ї проступив червоний «Даремський бик» — реклама курильного тютюну. Ракети шугали вгору, вибухали й малювали заклинання. Фіалкове сонце кружляло, мов несамовите, високо над Манхеттеном і розсипало іскри; бліді конуси прожекторів обмацували обрій, вихоплюючи з темряви білі пустелі пофарбованих вапном будинків. А високо в небі над осяйним Нью-Йорком стояли невиразні, ледве помітні, убогі, переможені зорі й місяць.
Почулося м'яке хурчання пропелерів, і з боку Баттері приплив рекламний дирижабль із двома великими совиними очима. На череві цієї сови з'являлися й гасли слова: «Здоров'я!»— «Успіх!» — «Вплив!» — «Багатство!» — «Пайнстріт, 14!»
А внизу, на глибині тридцяти шести поверхів, навколо цього гігантського готелю колихалося море капелюхів. Репортери, агенти, маклери, просто роззяви,— у сліпучому світловому потоці жоден із них не мав тіні,— нетерпляче снували туди-сюди, звернувши погляди до гірлянд вогнів на даху «Атлантіка». Крізь гарячковий галас, що стояв під готелем, нагору виразно долинали викрики бродвейських щурів — продавців газет: «Екстрений випуск! Екстрений випуск!» «Уорлд» в останню хвилину викинула свій найбільший і останній козир, переплюнувши решту газет. «Уорлд» знала все, їй був відомий з подробицями проект, що його нагорі обговорювали, обливаючись потом, мільярдери: це — проект підводної термінової пошти! А. Е. L. М.! America — Europe — Lightning Mail! Сьогодні листи під тиском повітря пересилаються підземними трубами з Нью-Йорка до Сан-Франціско, а завтра їх так само з шаленою швидкістю переправлятимуть по товстелезних трубах, прокладених як кабелі, до Європи! Через Бермудські й Азорські острови! Всього за три години! («Уорлд», як видно, детально простежила маршрут подорожі Аллана.)
Навіть найміцніші нерви не могли уникнути тут, на даху «Атлантіка», впливу гарячково збудженої вулиці, виру й блиску Нью-Йорка, а також спекоти. Поки чекали, всіх — кого більше, кого менше,— охоплювало хвилювання, і з полегкістю кожен зітхнув аж тоді, коли білявий Хоббі, напустивши на себе поважного вигляду, відкрив нараду.
Хоббі помахав телеграмою і сказав, що Ч. X. Ллойд шкодує, не маючи змоги через хворобу привітати учасників зустрічі особисто. Ллойд доручив йому, Хоббі, відрекомендувати присутнім містера Мака Аллана, багаторічного співробітника компанії «Едісон уоркс лімітед» і винахідника алмазної сталі «алланіт».
— Ось він! — Хоббі показав на Аллана, що сидів поруч із Мод у плетеному кріслі, без піджака, як і решта чоловіків.
Містер Аллан, провадив далі Хоббі, бажає їм дещо повідомити. Він має намір запропонувати проект, що його Ч. X. Ллойд, як усі знають, назвав найбільшим і найсміливішим проектом усіх часів. Містер Аллан досить геніальний чоловік, щоб здійснити цей проект, але для цього йому потрібні їхні гроші.
— Go on, Мас! [14] — звернувся Хоббі до Аллана.
14
Починай, Маку! (Англ.)
Аллан підвівся.
Однак Хоббі зробив йому знак зачекати й, кинувши погляд на телеграму, додав:
— Я забув сказати... В разі, якщо учасники зустрічі приєднаються до проекту Мака Аллана, Ч. X. Ллойд вкладає в нього двадцять п'ять мільйонів доларів.— Потім до Аллана: — Now, my boy! [15]
Аллан став на місце Хоббі. Тиша робилася задушливою, гнітючою. Вулиця внизу вирувала чимдалі голосніше й збудженіше. Всі очі були звернені на нього, Аллана. То оце той, хто запевняє, нібито має повідомити їм щось незвичайне?! (У Мод від напруги й страху губи були широко розтулені!) Аллан нічим не виказав зібранню, як його оцінює. Він спокійно обвів усіх поглядом, і ніхто не помітив неймовірного хвилювання, що охопило його. Встромити голову в пащу таким хижакам було не жарт, до того ж він умів робити що завгодно, тільки не говорити. Уперше Алланові доводилося виступати перед таким великим і вишуканим товариством. Та коли він почав, голос його лунав спокійно й чітко.
15
Ну, мій хлопче! (Англ.)
Спершу Аллан сказав, що боїться розчарувати присутніх після того, як вони почули інтригуючу заяву Ч. X. Ллойда. Його проект навряд чи можна назвати більшим, ніж Панамського каналу чи мосту сера Роджера через Полкську протоку, який з'єднує Цейлон з Передньою Індією. Цей проект, як казати правду, навіть досить простий.
Потім Аллан дістав із глибокої кишені штанів крейду і провів дві лінії на дошці, яка стояла позад нього. Ось — Америка, а ось — Європа! Він, Аллан, зобов'язується за п'ятнадцять років побудувати підводний тунель, що з'єднає обидва континенти, і поїзди долатимуть ним відстань від Америки до Європи за двадцять чотири години. Оце й увесь проект.
Тієї миті фоторепортери відкрили вогонь, яскраво заблискали лампи-спалахи, і Аллан зробив коротку паузу. З вулиці долинув гамір голосів — там уже знали, що битва почалася.
У перші хвилини Алланів проект, який знаменував собою епоху в історії двох континентів і був небуденний навіть для цих часів прогресу, начебто не справив на слухачів ні найменшого враження. Декотрі з них сиділи навіть розчаровані. Їм здавалося, що вони вже чули — й не раз — про цей проект, він витав у повітрі, як і багато інших. І все ж п'ятдесят — та де, ще двадцять років тому ніхто не міг його висунути, не ризикуючи викликати сміх. Тут зібралися люди, що за якусь хвилину — поки накручували свій годинник — заробляли більше, ніж багато хто за місяць; тут зібралися люди, в яких не здригнулася б на обличчі жодна риса, якби завтра вся планета вибухнула, мов бомба; але тут не було жодного такого, хто дозволив би, щоб його примусили нудьгувати. А цього всі вони боялися найдужче — адже Ч. X. Ллойд справді міг один раз і помилитися! Хто поручиться, що цей Мак Аллан не витягне на світ божий яку-небудь давню історію — скажімо, намір оросити й зробити родючою пустелю Сахару або щось таке. Однак його проект принаймні не навіював нудьгу. А це означало вже дуже багато! І джентльмени — особливо ті, що сиділи мовчазні й замкнуті,— з полегкістю зітхнули.
Аллан зовсім не сподівався ошелешити слухачів своїм проектом і був цілком задоволений враженням, яке справило його повідомлення. Вимагати чогось більшого він поки що й не мав підстав. Він, правда, міг би розвинути тут свою ідею і поступово, однак умисне «вистрілив» нею, мов картеччю, в слухачів, щоб відразу пробити панцир удаваної байдужості, здатної обеззброїти будь-якого оратора,— панцир, викуваний із флегматичності, вичікування, досвіду, розрахунку й опору. Алланові потрібно було примусити ці сім мільярдів вислухати його. У цьому — саме з цьому і ні в чому іншому — полягало його перше завдання. І він, здається, з ним упорався. Шкіряні крісла зарипіли, дехто почав умощуватися зручніше, припалювати сигару. Місіс Браун дістала слуховий апарат. Віттерштейн із Нью-Йоркського центрального банку прошепотів щось на вухо І. О. Морзе, мідяному королеві.