Тунель
Шрифт:
Вони збиралися перед непривабливою високою будівлею, і коли тут утворився великий натовп, у його гущі почулися вигуки:
— Гарріман! Ми хочемо знати, що сталося!
До них вийшов службовець. Його байдужа міна викликала в людей роздратування.
— Ми самі до пуття нічого не знаємо.
— Геть цього клерка! Клерк нам не потрібний! Нам потрібний Гарріман!.. Гарріман!
Людей надходило дедалі більше. З усіх боків вигулькували темні гурти і вливалися в натовп перед будівлею контори.
Нарешті з'явився сам Гарріман — стомлений, блідий, старий і заспаний, і сотні голосів прокричали йому різними мовами і з різними інтонаціями те саме запитання:
— Що скоїлось?
Гарріман дав знак, що хоче говорити, і запала мертва тиша.
— У південній штольні, де бурильна машина, стався вибух. Більш нічого ми не знаємо.
Гарріман ледве розмовляв, язик у нього був ніби дерев'яний.
Йому відповів дикий рев:
— Брехун! Шахрай! Ти не хочеш сказати нам правду!
В обличчя Гарріманові вдарила кров, очі від гніву витріщилися, він спробував опанувати себе, говорити далі, але голова не працювала.
Гарріман повернувсь і пішов до приміщення, хряснувши за собою дверима.
У повітрі пролетів камінець і розбив вікно на першому поверсі. Видно було, як один із службовців кинувся з кімнати.
— Гарріман! Гарріман!
Гарріман знов з'явився у дверях. Він умився холодною водою і трохи прочумався. Цей сивий чоловік був червоний як рак.
— Що за неподобство — бити вікна?! — голосно крикнув він.— Я вам сказав усе, що ми знаємо. Майте ж розум!
У натовпі безладно залунали голоси:
— Ми хочемо знати, скільки загинуло людей! Хто загинув? Імена!
— Ви — стадо безмозких, божевільних жінок! — люто закричав Гарріман.— Звідки мені так одразу про це знати? — Він неквапно повернувся і знову зник за дверима, вилаявшись крізь зуби.
— Гарріман! Гарріман! Жінки посунули до дверей.
Зненацька градом посипалося каміння. Люди, які звичайно без вагань додержуються приписів юстиції, в такі хвилини створюють — відповідно до вродженого почуття справедливості — власні закони й негайно, не довго думаючи, їх застосовують.
Гарріман вийшов знов. Він був украй розлючений, але не сказав жодного слова.
— Покажи нам телеграму! Гарріман помовчав.
— Телеграму? У мене немає телеграми. Я одержав повідомлення по телефону.
— Давай його сюди!
Гарріман і бровою не повів.
— Гаразд, ви його матимете.
Через хвилину він повернувся з аркушиком із телефонного записника й почав гучно читати. Далеко було чути слова, на яких він наголошував: «Бурильна машина... південна штольня... вибух під час підривних робіт... загинуло й поранено від двадцяти до тридцяти чоловік... Хоббі».
Гарріман простяг аркушик чоловікові, що стояв до нього найближче, і пішов до контори.
За мить аркушик виявився подертим на сотні клаптиків — так багато людей хотіли прочитати його одночасно. Натовп на кілька хвилин угамувався. Двадцять-тридцять убитих — це, звісно, жахливо, але не така вже велика катастрофа. Не треба втрачати надію. Адже ніхто не сказав, що тієї хвилини біля бурильної машини працював саме твій чоловік. А найбільше заспокоювало людей те, що телефонограму дав Хоббі.
І все-таки жінки не розходилися. Щось тут не те! Їх знов охопила тривога, очі спалахували, серця калатали. На душу в кожної ліг тягар, вони стояли й несміливо перезирались.
А що, коли Гарріман бреше?..
Натовп посунув до станції, куди прибували поїзди. Жінки тремтіли від холоду, кутались у хустки та ковдри й чекали. Від станції залізничні колії було видно аж до устя тунелю. Мокрі рейки блищали у світлі дугових ліхтарів і сходилися вдалині в тоненькі лінії. В самому низу зяяли дві сірі дірки. В одній із них з'явився вогник, тьмяно блимнув, спалахнув ясніше, і раптом із тунелю, яскраво світячи оком циклопа, вилетів поїзд.
Поїзди ще ходили досить регулярно. Через рівні проміжки часу під землею бігли ешелони з матеріалами, і коли-не-коли, в інтервалах між цими ешелонами, нагору мчали, як звичайно, поїзди з камінням — то тільки по одному, а то по три, п'ять, десять один за одним,— так, як це тривало день і ніч уже шість років. Картина, яку всі спостерігали тут тисячу разів. І все ж люди з дедалі більшою напругою вдивлялися назустріч поїздам, що вигулькували з тунелю.
Коли приїздили робітники, що закінчили зміну, люди обступали їх і закидали запитаннями. Але прибулі нічого не знали, бо виїхали з тунелю ще до катастрофи.
Просто диво, але хвилин через десять після катастрофи чутка про неї вже розлетілася на поверхні. Необачне слово інженера, мимовільний вигук біля телефону — і все вже відомо. Однак тепер більш нічого ніхто не знав. Анічогісінько! Новини ретельно замовчувались.
До шостої години поїзди з матеріалами та змінами робітників регулярно відходили від станції і зникали в тунелі. (Згідно з особливим розпорядженням вони йшли тільки до п'ятдесятого кілометра!)
О шостій годині наступній зміні, яка чекала поїзда, повідомили, що зійшов з колії товарняк і потрібно спершу розчистити шлях. Але робітники, мовляв, повинні бути напоготові.
Бувалі чоловіки покивали головами й перезирнулися — видно там, унизу, справи зовсім кепські. О господи!
Жінкам наказали залишити станцію. Але вони не послухалися. Скоряючись своєму інстинкту, вони стояли, мов покляклі, серед плетива колій і дивилися в бік тунелю. До натовпу вливалися все нові й чимдалі більші гурти. Діти, підлітки, робітники, просто цікаві.
Але тунель невтомно, без кінця-краю випльовував каміння.
Раптом натовп завважив, що товарні поїзди почали відходити рідше, і відразу безладно загули голоси. Потім товарні поїзди взагалі перестали в'їздити в тунель, і людей охопила ще більша тривога. Ніхто вже не вірив казочці про те, нібито з рейок зійшов поїзд і перегородив шлях. Усі знали, що таке траплялося щодня і все ж у тунель поїздів відходило не менше.