Тунель
Шрифт:
І ось настав ранок.
Нью-йоркські газети вже заробляли на катастрофі гроші: «В тунель прорвався океан! 10 000 жертв!»
Холодне, мерехтливе вставало над морем світло. Електричні ліхтарі враз погасли. Тільки далеко на набережній, де раптово стало видно дим із пароплавних труб, ще блимав маяк, так ніби його забули вимкнути. Згодом погас і він. Жахливо безбарвним здалося тепер осяйне казкове місто: холодне мереживо колій, море поїздів, стовпи з електричними дротами та поодинокі високі будівлі, над якими тяглися сірі хмари. Обличчя всі жовті, бліді від безсонної ночі, застиглі й посинілі на морозі,— з моря разом з мерехтливим світлом прийшов крижаний потік повітря й холодний дрібний дощ.
Жінки посилали дітей додому по теплу одіж, хустки, ковдри. Але самі не сходили з місця!
Товарні поїзди вилітали тепер не з камінням — вони всі були заповнені робітниками. Навіть поїзди з матеріалами та змінними робітниками, які недавно вирушили в тунель, верталися назад.
Збудження наростало.
Однак робітники, що виїздили з тунелю, не мали жодного уявлення про розміри катастрофи. На поїзд вони сідали тільки тому, що тунель покидали всі, хто працював у його глибині.
І знову сповнені тривоги й моторошного страху жінки вдивлялися в два невеликі чорні отвори, що блимали знизу вгору, немов двоє підступних роз'їдених очей, в яких прозирало лихо й жах.
Годині о дев'ятій підійшли перші поїзди, напхом напхані робітниками, які ще здалеку почали схвильовано вимахувати руками. Вони поверталися з глибини тунелю, куди вже проникли паніка й переляк. Робітники репетували й кричали: «Тунель горить!»
Знявся несамовитий галас, вереск. Натовп подався вперед, в один бік, у другий.
В цю хвилину на одному з вагонів, розмахуючи капелюхом і щось вигукуючи, з'явився Гарріман. У вранішньому світлі він скидався на труп — блідий, без кровинки на виду, і кожне пов'язувало його вигляд з нещастям у тунелі.
— Гарріман! Тихо, він хоче говорити!
— Присягаюся, що кажу правду! — крикнув Гарріман, коли натовп заспокоївся; з кожним словом із його рота вихоплювалися густі клуби пари.— Чутки, нібито тунель горить,— дурниці! Бетон і залізо не горять. Від вибуху зайнялося кілька трухлявих стовпів позад бурильної машини. Ось звідки ця паніка] Наші інженери вже гасять вогонь! Вам не треба...
Але йому не дали доказати. Дикий свист і крик урвали його, жінки почали хапати під ногами каміння. Гарріман сплигнув з вагона і повернувся в будівлю станції. Там він знесилено впав у крісло.
Гарріман відчував, що всьому кінець, що тільки Аллан може запобігти катастрофі тут, нагорі.
Але раніше, ніж увечері, Аллан не зможе сюди прибути!
Непривітна, холодна станційна зала була переповнена інженерами, лікарями й службовцями, вони поспішили сюди, щоб бути готовими допомогти людям.
Щоб погасити дію снотворного, Гарріман випив цілий літр чорної кави. Він виблював і двічі непритомнів.
Але що він міг зробити? Єдине переконливе повідомлення, яке він одержав, була телефонограма — її передав йому за дорученням Бермана один з інженерів на шістнадцятій станції.
На думку Бермана, в обшитій дошками штольні від високої температури самі загорілися стовпи, а від вогню вибухнули підривні гільзи. Це було переконливе пояснення, але не міг же вибух бути такий сильний, що його почули аж на двадцятій станції!
Гарріман послав рятувальні поїзди, але вони вернулися,— всіма чотирма коліями з тунелю поспішали зустрічні поїзди й примусили їх дати задній хід.
Гарріман о пів на п'яту дав Алланові телеграму, яка наздогнала його у спальному вагоні Нью-Йорк—Буффало. Аллан відповів, що вернеться спеціальним поїздом. Про вибух, телеграфував він, не може бути мови, оскільки вибухові речовини у вогні тільки згоряють. Що ж до самої машини, то в ній кількість вибухівки теж надзвичайно мізерна. Вислати рятувальні поїзди! Всі станції зайняти інженерами! Штольню, в якій вогонь, затопити!
Алланові було легко давати розпорядження. Адже поки що жодному поїздові не пощастило проникнути в тунель, хоч Гарріман наказав негайно перевести всі поїзди, що йшли з тунелю, на виїзні колії.
Ніхто більш не дзвонив по телефону, хоч на п'ятнадцятій, шістнадцятій і вісімнадцятій станціях ще були інженери; вони повідомили, що всі поїзди пройшли.
Через деякий час шлях усе ж таки звільнився, і Гарріман вислав у тунель чотири рятувальні поїзди один за одним.
Натовп похмуро пропускав їх.
Дехто з жінок викрикував на адресу інженерів брудну лайку. Настрій з хвилини на хвилину ставав дедалі збудженішим. Але потім, годині о десятій, прибули перші поїзди з робітниками із «чистилища». Тепер не залишалося сумніву в тому, що катастрофа жахливіша, ніж можна було припустити.
Надходили все нові поїзди, і ось уже робітники, що приїхали на одному з них, кричали:
— На останніх тридцятьох кілометрах загинули всі!!!
4
Чоловіків із брудними жовтими обличчями, що поверталися з тунелю, оточували й закидали сотнями запитань, на які вони не могли відповісти. Десятки разів їм доводилося переказувати все, що вони знали про нещастя в тунелі, а розповісти про це можна було кількома словами. Жінки, котрі знаходили своїх чоловіків, кидалися їм на шию і відверто показували свою радість перед тими, яких ще мучила страшна невідомість. Страх блукав на їхніх обличчях, і вони всоте повторювали запитання: чи не бачив хто їхніх чоловіків? Вони нишком плакали, нестямно бігали туди-сюди, кричали, вигукували прокляття, а тоді вкотре завмирали, втуплюючи погляд униз, уздовж колії, поки страх знову гнав їх з місця на місце.
Люди все ще не втрачали надії, бо чутка про те, що «на останніх тридцятьох кілометрах загинули всі», виявилась перебільшеною.
Нарешті з тунелю вийшов і той поїзд, якого інженер Берман затримував доти, доки його застрелили. Поїзд привіз першого мертвого — італійця. Проте італієць загинув не в катастрофі. Він кинувся з ножем у відчайдушну бійку з одним із земляків, своїм amico [67] , за місце у вагоні й заколов його. Падаючи, amico встиг розпанахати йому ножем живіт, і в дорозі італієць сконав. Так чи так, а це був перший покійник. Оператор «Едісон-Біо» закрутив ручку своєї камери...
67
Товаришем (італ.).
Коли мерця внесли на станцію, довго стримувані почуття натовпу знайшли вихід. Спалахнув гнів! І раптом усі закричали (як раніше робітники в тунелі):
— Де Мак? Він повинен заплатити за це!
Якась жінка з істеричними криками прокладала собі дорогу крізь натовп. Вириваючи в себе цілими жмутами коси й роздираючи на собі нічну сорочку, вона бігла за трупом.
— Чезаре! Чезаре!..
Так, то був Чезаре.
Та коли збуджені гурти робітників з берманівського поїзда (переважно італійці та негри) пояснили, що більше поїздів не буде, зробилося зовсім тихо...