Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
Не можна було не помітити принаймні тієї впевненості, з якою художник у розмові будь-якої хвилини довірявся непередбачуваності свого натхнення, і вже сама ця довіра з повним правом робила його художню працю майже науковою. Купив дві літографії: «Продавщиця яблук» і «Прогулянка».
Коли пишеш щоденника, одна з переваг цього полягає в тому, що із заспокійливою чіткістю усвідомлюєш переміни, яких безперервно зазнаєш і в які загалом, звичайно, й віриш, про які здогадуєшся і які визнаєш, але які потім щоразу мимоволі заперечуєш саме тоді, коли йдеться про те, щоб з такого визнання почерпнути надію чи спокій. У щоденнику знаходиш докази того, що навіть у стані, який сьогодні здається нестерпним, ти жив, дивився на світ і занотовував свої спостереження, що, отже, оця правиця рухалась, як сьогодні, коли ми, маючи змогу оцінити тодішній стан, порозумнішали, одначе з тим більшою підставою мусимо визнати безстрашність нашого тодішнього прагнення, що, попри цілковите невідання, все ж таки збереглося…
24 грудня. …У дитинстві мене поймав страх, а якщо
25 грудня. Все, що я довідуюся від Льови [26] про сучасну юдейську літературу у Варшаві й що я знаю про сучасну чеську літературу (почасти завдяки власним спостереженням), вказує на те, що багато переваг літературної роботи — пробудження умів, збереження цілісності національної свідомості, яка у зовнішньому житті нерідко бездіяльна й постійно розпорошується, гордість і опора, яку нація дістає для себе, надто перед лицем ворожого оточення в літературі, у цьому щоденнику нації, який становить щось зовсім відмінне від історіографії, завдяки якому розвиток може відбуватися швидше й воднораз постійно діставати всебічну оцінку, деталізоване одухотворення широкого суспільного життя, стримування невдоволених елементів, котрі відразу виявляються корисними там, де шкоди може завдати просто байдужість, цілеспрямована організація мас шляхом пожвавлення роботи й розповсюдження часописів, зосередження уваги нації на власних проблемах і сприймання чужого лише у віддзеркаленому вигляді, народження поваги до людей літературної праці, тимчасове, але багате наслідками пробудження високих прагнень у молодого покоління, залучення літературних процесів до актуальної політики, ошляхетнення і створення можливостей для обговорення суперечностей між батьками й дітьми, показ національних помилок хоч і в особливо болючий, проте гідний прощення й воленосний спосіб, народження жвавої, а тому самоусвідомленої книжкової торгівлі й потягу до книжок, — усіх цих результатів можна досягти вже за допомогою літератури, яка хоч насправді набуває й не надто широкого розвитку, а проте внаслідок браку видатних талантів справляє враження широкорозвиненої. Така література виявляє активність навіть більшу, ніж та, котра багата талантами, бо, позаяк тут нема жодного письменника, обдарування якого примусило б замовкнути принаймні більшість скептиків, літературна боротьба стає великою мірою справді виправданою. Тому в літературі, не проламаній талантом, нема й шпарини, крізь яку можуть протиснутися байдужі. Тим нагальніше така література вимагає уваги. Самостійність окремого письменника зберігається краще, звичайно, лише в межах національних кордонів. Брак незаперечних національних авторитетів стримує цілковитих нездар від творчості. Та навіть невеликих здібностей мало, щоб підпасти під вплив провідних на цей час письменників, наділених невиразними характерними ознаками, чи щоб опанувати досягнення чужих літератур, чи щоб наслідувати вже освоєну чужу літературу, що можна побачити з того, як, наприклад, усередині такої багатої на великі таланти літератури, як німецька, найгірші письменники тримаються на поверхні завдяки наслідуванню вітчизняних зразків. Особливо ефективно виявляється у вищезгаданих напрямах творча й доброчинна сила поганої через окремі її зразки літератури, коли починають складати історико-літературний реєстр покійних письменників. Їхній незаперечний тодішній і нинішній вплив стає чимось таким реальним, що це можна переплутати з їхньою творчістю. Говорять про друге, а на увазі мають перше, ба більше, навіть читають друге, а бачать лише перше. Та позаяк той вплив не забувається, а творчість самостійного впливу на спогади не справляє, то нема ні забуття, ні воскресіння з пам’яті. Історія літератури пропонує тільки незмінний, гідний довіри блок, якому скороминущі смаки можуть завдати лише невеликої шкоди.
26
Ісаак Льови — актор мандрівної юдейської трупи, з яким тісно приятелював Ф. Кафка.
Пам’ять малої нації не менша, ніж пам’ять великої нації, тому наявний матеріал вона опановує ґрунтовніше. Щоправда, дослідників історії літератури працює менше, однак література — справа не стільки історії літератури, скільки всього народу, і тому вона зберігається хоч і не в чистому своєму вигляді, зате надійно. Бо вимоги, які висуває національна свідомість малого народу, зобов’язують кожного завжди бути готовим знати, нести, захищати ту частину літератури, що припадає на нього, — захищати в будь-якому разі, навіть якщо він її не знає й не несе.
Давні творіння тлумачить велике число дослідників, вони беруться за слабкий матеріал з такою заповзятливістю, яку гальмує лише побоювання, що можна надто швидко дійти
Позаяк нема взаємопов’язаних людей, не може бути й взаємопов’язаних літературних акцій. (Одне яке-небудь явище забгають у глибину, щоб спостерігати його з висоти, чи піднесуть на висоту, щоб там поруч із ним утвердитися самому. Фальш.) А якщо окреме явище неріздка й осмислюють спокійно, то однаково не досягають його меж, де воно взаємопов’язане з іншими однорідними явищами, найскоріше меж досягають щодо політики, атож, навіть прагнуть розгледіти ці межі раніше, ніж вони з’являються, і часто намагаються побачити ці завужені межі повсюди. Стиснутість простору, потім озирання на простоту й рівномірність, зрештою й думка про те, нібито внаслідок внутрішньої самостійності літератури її зовнішній зв’язок з політикою не завдає шкоди, — все це призводять до того, що література у країні поширюється, тільки міцно тримаючись за політичні гасла.
Загалом у літературі люблять розробляти малі теми, яким вільно бути лишень настільки великими, щоб викликати невеликий захват, і які мають полемічні перспективи й підтримку. Літературно осмислені лайливі слова перекочуються туди-сюди, а в колі сильніших темпераментів вони просто літають. Те, що у великих літературах відбувається внизу й утворює підвал будівлі, без якого можна й обійтися, тут діється при повному освітленні; те, що там викликає короткочасне пожвавлення, тут примушує всіх не менше, ніж робити вибір між життям і смертю…
Важко перелаштуватися на інший лад після того, як усіма фібрами своєї душі відчув це корисне, радісне життя.
Обрізання в Росії. В усьому помешканні на всіх дверях чіпляють завбільшки як долоня таблички з кабалістичними знаками — в період між пологами й обрізанням вони мають охороняти матір від злих духів, що в цей час особливо небезпечні для неї й дитини, можливо, через те, що материнське тіло ще широко розверзнуте й надає всьому злому такий зручний вхід, а також через те, що хлопчик, поки не прилучився до Заповіту, не годен цьому злому чинити опір. Тим-то й наймають сиділку, щоб мати ні на мить не лишалася сама. Також, щоб захистити породіллю від злих духів, цілий тиждень, крім п’ятниці, після пологів десятеро-п’ятнадцятеро дітей, щоразу інші, надвечір під орудою белфера (позаштатного вчителя) приходять до материного ліжка, проказують напам’ять «Шема Ізраїль» і дістають у подарунок солодощі. Ці невинні п’яти-восьмирічні діти мають особливо ефективно стримувати злих духів, настирливих надто надвечір. У п’ятницю влаштовують спеціальне свято, і взагалі весь цей тиждень звані обіди змінюють один одного. Напередодні обрізання злі духи лютують найдужче, тому остання ніч — це ніч чатування, і до самого ранку ніхто не спить, усі лишаються біля матері. Коли настає час обрізання, незрідка збирається понад сотня родичів і друзів. Право принести хлопчика дістає найшанованіший з-поміж присутніх. Той, хто обрізує — він виконує цей обов’язок безплатно, — здебільшого п’яниця, позаяк йому, завжди дуже заклопотаному, ніколи брати участь у всіляких святкових учтах, і він устигає лише перехиляти чарку. Тим-то у всіх цих обрізальників червоні носи і тхне з рота. Тож украй неапетитний вигляд має й картина, коли вони, завершивши обрізання, отим своїм ротом — як і прописано — обсмоктують закривавлений член. Потім член посипають деревною мукою, і днів через три він майже заживає.
Для юдеїв — а для тих, що в Росії, звичайно ж, особливо — штивне сімейне життя, здається, не таке властиве, позаяк воно властиве, зрештою, й християнам, а от заважає сімейному життю юдеїв усе ж таки те, що жінка не прилучена до вивчення Талмуда, й коли чоловік хоче порозмовляти з гостями про вчені речі з Талмуда, тобто про головне в його житті, жінки виходять — мають виходити — до сусідньої кімнати, отож тим більше дивно, що вони за будь-якої можливої нагоди знову сходяться, хай це буде для молитви, чи для навчання, чи для обговорення релігійних питань, чи незрідка для основаних на релігійних звичаях урочистих трапез, де спиртне п’ють дуже помірно. Вони просто-таки линуть одна до одної.
Силою своїх творів Ґьоте, очевидно, стримує розвиток німецької мови. Коли проза за цей час незрідка й віддалялася від нього, то саме тепер вона з іще глибшою пристрастю все ж таки нарешті повернулася до нього, і навіть давні звороти, які в Ґьоте хоч і трапляються, проте загалом з ним не пов’язані, вона опанувала, щоб розкошувати вдосконаленим виглядом своєї безмежної залежності.
По-давньоюдейському мене звати Амшел, як і діда моєї матері з її боку; у материних спогадах він лишився дуже побожним і вченим чоловіком з довгою білою бородою; коли він помер, їй було шість років. Вона пам’ятає, як мусила триматися за пальці ніг покійника, благаючи прощення за всі неправедні вчинки, яких вона, можливо, припустилася щодо діда. Пригадує вона й численні дідові книжки, що ними були заставлені всі стіни. Він щодня купався в річці, навіть узимку, прорубуючи в кризі ополонку. Мати моєї матері рано померла від тифу. Після цієї смерті материна баба затужила, відмовлялася їсти, ні з ким не розмовляла, а якось, через рік після смерті дочки, пішла прогулятися й додому вже не повернулась, тіло її виловили з Ельби. Ще вченішим чоловіком, ніж дід, був материн прадід, його шанували однаково й християни, і юдеї; одного разу під час пожежі завдяки його набожності сталося диво — вогонь перескочив через будинок прадіда, пощадивши його, тоді як решта будинків довкола згоріли. Він мав четверо синів, один перейшов до християнства й став лікарем. Усі вони, крім материного діда, рано повмирали. А в діда був син — мати знала його як «пришелепкуватого дядька Натана» — й дочка, мати моєї матері.