Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

Розігнатися до вікна і, розтрощивши рами й шибки, вибившись із сили, переступити через підвіконня.

29 грудня. Ось ті живі місця в Ґьоте. Сторінка 265: «Тому я потяг свого товариша до лісу».

Ґьоте, 307: «У ті години я не чув жодних інших розмов, крім як про медицину та природознавство, і моя уява перекинулась у зовсім іншу сферу»…

Завершити твір, навіть невеликий, важко не тому, що наші почуття на завершення вимагають запалу, якого наявний справжній зміст сам із себе не викреше, а радше тому, що навіть невеликий твір вимагає від автора самозадоволення й усамітнення в самому собі, вийти з якого в атмосферу звичайного дня, не маючи твердої рішучості й зовнішнього стимулу, важко, отож, перше ніж заокруглити твір і нишком відійти від нього, автор, гнаний неспокоєм, спочатку втікає, а тоді змушений збоку, просто-таки руками, які повинні не тільки працювати, а й за щось триматися, ліпити закінчення.

30

грудня. У моєму потягу до наслідування нема нічого акторського, йому бракує насамперед цілісності. Я зовсім не вмію наслідувати повною мірою щось грубе, підкреслено характерне, такі спроби ніколи мені не вдавалися, вони суперечать моїй природі. А ось до відтворення деталей того грубого у мене, навпаки, потяг рішучий, мені аж руки сверблять передавати, як дехто грається тростиною, як тримає руки, ворушить пальцями, і мені це легко вдається. Та саме ця легкість, ця спрага наслідувати віддаляє мене від актора, позаяк зворотний бік цієї легкості полягає в тому, що ніхто мого наслідування не помічає. Тільки моє власне визнання своєї вдоволеності або частіше невдоволеності засвідчує творчу вдачу. Але далеко за межі цього зовнішнього наслідування виходить внутрішнє, яке незрідка буває таке переконливе й сильне, що в душі бракне спромоги спостерігати й констатувати це наслідування, і я виявляю його аж у спогадах. Одначе тут наслідування таке досконале й так рішуче замінює мене самого, що на сцені воно — за умови, що його взагалі можна зробити зримим, — виявилося б нестерпним. Чогось більшого, ніж розуміння зовнішньої гри, від глядача сподіватися не можна. Якщо актор, котрий за п’єсою має набити іншого актора, розпалившись від надміру почуттів, заходиться бити його по-справжньому і той закричить від болю, то в глядачеві має прокинутися людина і він повинен утрутитись. Але те, що в такій формі трапляється зрідка, не в таких очевидних формах трапляється незліченне число разів. Суть поганого актора не в тому, що він наслідує невдало, а швидше в тому, що через брак освіти, досвіду й хисту він наслідує не ті зразки. Та найсуттєвіша його вада в тому, що він не дотримується меж гри й наслідує аж занадто. Актора спонукає до цього його невиразне уявлення про сценічні вимоги, і навіть якщо глядач гадає, що той чи той актор поганий, бо він тупцяє на місці, перебирає пальцями краї кишені, недоречно береться руками в боки, прислухається до суфлера, будь-що, нехай навіть обставини вже й змінилися, зберігає вбивчу поважність, то й цей актор, котрий на сцену ніби з неба впав, поганий тільки через те, що наслідує надто відверто, навіть якщо йому так лише здається.

31 грудня. …Вранці я почувався таким свіжим і ладним писати, а тепер мені просто-таки заважає думка про те, що пополудні доведеться читати Максові. Це показує також, який нездатний я дружити, — за умови, що дружба в цьому розумінні можлива взагалі. Бо позаяк дружбу годі уявити собі без перешкод повсякденності, то сила-силенна її виявів, хай навіть основа її лишається цілою, раз у раз зазнає руйнації. Звичайно, на цілій основі формуються нові вияви дружби, та позаяк на кожне таке формування потрібен час, до того ж не всі надії справджуються, то ніколи не можна, навіть якщо не брати до уваги перемін в особистому настрої, знову зв’язати що-небудь там, де воно увірвалось востаннє. Тим-то перед кожною новою зустріччю добрих друзів у них має зринати тривога, яка не повинна бути такою глибокою, щоб відчуватися, але яка може заважати розмові й поведінці такою мірою, що починаєш свідомо даватися диву, надто ж коли причина здається незбагненною чи неймовірною. Як же мені читати М., ба навіть писати ці рядки, усвідомлюючи, що прочитаю йому написане?

Крім того, не дає мені спокою ще одне: сьогодні вранці я гортав щоденник, шукаючи, що можна прочитати М. Унаслідок своїх пошуків я не виявив ані особливої цінності в тому, що досі записав, ані потреби негайно все викинути. Мій рішенець завис між обома попередніми думками, ближче до першої, і все ж він не такий, щоб я, з огляду на цінність написаного, попри свою слабість, вважав себе вичерпаним. І все ж таки вже сам вигляд того, скільки я понаписував, на кілька годин майже безповоротно відвернув мою увагу від джерела моєї писанини, позаяк увага канула, певною мірою спливла за течією в тому самому потоці…

1912

3 січня.Багато чого прочитав у «Нойє рундшау». Початок роману «Голий чоловік» [27] , якась невиразність загалом, деталі непохибні. «Втеча Ґабріеля Шілінґа» Гауптмана. Освіта людей. Повчально в поганому й доброму.

Новорічні свята. Пополудні я мав намір почитати Максові дещо зі своїх щоденників, уже наперед тішився, але не зробив цього. Ми були якісь не одностайні, пополудні я відчував у ньому розважливу дріб’язковість і поквапність, він був мені майже не товариш, проте я так тримав себе в руках, що бачив себе його очима, бачив, як я весь час марно гортаю зошити, і це гортання й перегортання, ті самі сторінки, що раз у раз мигали перед очима, викликали в мене огиду. Працювати разом, коли між обома така взаємна напруженість, було, звичайно, неможливо, і одна сторінка «Ріхарда і Самуеля», яку ми, долаючи взаємний опір, спромоглися написати, — то лише доказ Максової енергії, а загалом сторінка невдала…

27

Роман

німецького письменника Еміля Штрауса (1866—1960).

В автобіографії не можна уникнути, щоб замість слів «одного разу», які відповідають правді, досить часто не писати «неодноразово». Бо завжди розумієш: спогади видобувають із темряви те, що слова «одного разу» знищують, і хоч слово «неодноразово» щадить його теж не зовсім, воно — принаймні в очах того, хто пише, — зберігається й переносить його до подій, яких, може, в його житті й не було, але вони замінюють йому ті, яких він у спогадах торкається вже й мимохідь.

7 січня. …Учора в Баума. Мав прийти Штробль, але затримався в театрі. Баум читав уголос статтю «Про народну пісню»; погано. Потім — розділ з «Ігор і суворості долі»; дуже добре. Я сидів байдужий, у кепському гуморі, не дістав ніякого певного враження загалом. Коли поверталися під дощем додому, Макс розповів мені про нинішній план «Ірми Полак». Сказати про свій стан відверто я не міг, позаяк Макс ніколи по-справжньому з ним не рахується. Тому довелося бути нещирим, і це мені, зрештою, все зіпсувало. На душі було так жалісно, що до Макса я звертався лише тоді, коли його обличчя пірнало в темряву, хоч моє власне на світлі могло мене швидше виказати. Однак потім загадкове закінчення роману захопило мене всупереч усім перешкодам. Дорогою додому, коли ми попрощалися, — каяття з приводу моєї нещирості й біль через її неминучість. Вирішив завести окремий зошит про моє ставлення до Макса. Що не записано, те мерехтить перед очима, й оптичні випадковості визначають загальний присуд…

Я маю позувати голим художникові Ашеру [28] , коли той малюватиме святого Себастіана…

4 лютого. Три дні тому: «Дух землі» Ведекінда [29] . Ведекінд із дружиною Тілі грають також. Чистий, ніби різьблений жіночий голос. Вузьке обличчя, що нагадує півмісяць. Коли стоїть спокійно, ноги внизу немовби розходяться. П’єса зрозуміла й потім, коли озираєшся назад, отож можна спокійно і з почуттям упевненості йти додому. Суперечливе враження від чогось добре обґрунтованого й усе ж незмінно чужого.

28

Ашер Ернст — німецький художник.

29

Ведекінд Франк (1864—1918) — німецький письменник, драматург.

Дорогою до театру я почувався добре. Смакував своїм нутром, наче медом. Пив його одним довгим безперервним ковтком. А в театрі все минуло. То було, до речі, попереднього вечора, коли йшов «Орфей у пеклі» за участю Паленберґа. Постановка виявилася такою поганою, оплески й регіт довкола мене у стоячих місцях партеру такими гучними, що я не знайшов іншої ради, як після другої дії втекти й так примусити все змовкнути…

Завзяття, з яким читаю про Ґьоте (розмови з ним, студентські роки, години, проведені з Ґьоте; приїзд Ґьоте до Франкфурта), захоплює мене цілком і втримує від писанини…

5 лютого. Понеділок. Такий стомлений, що навіть не можу читати «Поезію і правду». Я твердий зовні, холодний всередині…

Вчора на мить знепритомність у кав’ярні «Сіті» при Льови. Схилився над газетою, щоб ніхто нічого не помітив.

Прекрасна постать Ґьоте на повен зріст. Воднораз враження огиди, коли дивишся на це досконале людське тіло, позаяк годі уявити собі, що можна досягти такої досконалості, яка видається, однак, усе ж таки штучною й випадковою. Рівна постава, опущені руки, тонка шия, підігнуте коліно.

Нетерпіння й смуток, спричинені моїм виснаженням, знаходять поживу особливо в тому, що перед очима в мене весь час перспектива майбутнього, наготована ними. Які вечори, прогулянки, який відчай у ліжку чи на канапі (7 лютого) ще чекають мене — жахливіші, ніж ті, що вже позаду!

Вчора на фабриці. Дівчата в нестерпно брудній мішкуватій одежі, з розтріпаними, як після сну, косами, з отупілим виразом на обличчі через безугавний гуркіт трансмісій та однієї-єдиної машини, що, хоч і автоматична, але раз по раз несподівано зупиняється; вони не люди, з ними не вітаються, перед ними, коли штовхнуть, не вибачаються; коли їх ставлять на якусь дрібну роботу, вони її виконують, а тоді одразу знов повертаються до машини, рухом голови їм показують, що треба робити, вони стоять у нижніх спідницях, підвладні найменшій силі, й навіть не мають змоги досить спокійно усвідомити цю силу, щоб поглядом чи поклоном її визнати й засягти в неї прихильності. Та щойно виповниться шоста година, вони вигуками сповіщають про це одна одну, скидають із шиї й голови хустини, зчищають пилюку однією щіткою, яка переходить з рук до рук по залі і яку вимагають нетерплячі, скидають через голову спідниці й вимивають, наскільки це їм удається, руки — зрештою, вони ж бо жінки, вони вміють, попри свою блідість і погані зуби, всміхатися, випростують заклякле тіло, їх уже не можна штовхати, розглядати чи не помічати, їм дають дорогу, притискаючись до брудних ящиків, скидають капелюха, коли вони кажуть «Доброго вечора!», і не знаєш, як бути, коли одна з них подає тобі пальто, що його ти саме зібрався вдягти.