Твори том 2
Шрифт:
Від деякого часу вона стала пропускати побачення, відкладати їх на другий день, в останню, хвилину надсилала депешу — здавалося, вишукувала відмовки і завжди знаходила цілком слушні причини, але вони все ж кидали його в нестерпну душевну тривогу й фізичну знемогу.
Коли б вона хоч чимось виявляла збайдужіння до нього, якусь втому від його пристрасті, що, як вона бачила й почувала, все зростала, то він би міг розсердитися, потім образитися, потім затужити і нарешті заспокоїтися. Але вона, навпаки, здавалася, як ніколи, прихильною до нього, як ніколи, підлещеною його коханням, гордою ним, але відповідала йому лише друяшьою ласкою, що вже починала викликати ревнощі в інших її поклонників.
Хоч би як часто він бував у неї, їй завжди цього здавалося замало, і в тій телеграмі, що сповіщала Андре про якусь перешкоду для побачення
Пані де Бюрн більше, ніж усяка інша жінка, почувала себе створеною для ролі фетиша, для місії, яку природа призначила жінкам, — бути предметом обожнювання і домагання, тріумфувати над чоловіками своєю красою, грацією, чарами та кокетуванням.
Вона справді була тією жінкою-богинею, делікатною, презирливою, вибагливою й гордою, що її культ закоханих самців звеличує й обожнює, як фіміам.
Однак свою прихильність до Маріоля і очевидну симпатію до нього вона виявляла майже відверто, не боячись пліток, а може, не без таємного бажання роздратувати й розпалити інших. Тепер уже майже не можна було прийти до неї, щоб не застати його там. Він сидів завжди у великому кріслі, яке Ламарт називав «жерцевим троном», і вона відчувала щиру втіху, проводячи цілі вечори з ним на самоті, розмовляючи й слухаючи його.
їй усе більше подобалося те потаємне життя, що він їй розкривав, і безнастанне спілкування з приємною, освіченою, вихованою людиною, яка належала їй, стала її власністю, як дрібнички, розкидані на її столі. Вона й сама помалу все більше розкривалася перед Маріолем, ділячись із ним своїми думками, своїми таємними мріями в чутливих признаннях, що їх так само приємно робити, як і вислухувати. Вона почувалася з ним вільнішою, щирішою, одвертішою, природнішою, ніж з іншими, й любила його за те більше, ніж інших. Як усякій жінці, їй було любо почувати, що вона справді щось дарує, довіряє комусь усю свою внутрішню сутність, чого раніше ніколи не робила.
Для неї то було багато, але для нього замало. Він чекав, він усе ще сподівався на велику остаточну перемогу над істотою, що віддає в пестощах усю свою душу. Одначе ті пестощі вона, здавалося, вважала за непотрібні, прикрі, навіть тяжкі. Вона корилася їм, навіть не без почуття, але швидко втомлювалася, і та втома, без сумніву, викликала в ній нудьгу.
Навіть найлегші, найнезначніші пестощі ніби стомлювали й нервували її. Коли він, розмовляючи, брав її руку й цілував її пальці, легенько вбираючи їх губами, як цукерки, їй, очевидно, завжди хотілося висмикнути їх, і він відчував у її руці мимовільний опір.
Коли, йдучи від неї, він припадав довгим поцілунком до її шиї, між комірцем сукні та золотими кучериками на потилиці, вдихаючи аромат у складках матерії, що торкалися до шкіри, вона завжди злегка відсувалася й ледве помітно ухилялась від доторку його вуст.
Він відчував це, як удар ножа, і повертався додому з ранами, що безперестанно кривавілй в самотності його кохання. Чому їй не дано було пережити бодай короткий період захоплення, що буває майже у всіх жінок після добровільного й безкорисливого дару свого тіла? Часто він триває недовго, потім настає втома, а далі огида. Але як рідко трапляється, що він зовсім не настає— ні на день, ні на годину! Ця жінка зробила з нього не коханця, а якогось чутливого свідка свого життя.
На що він скаржиться? Ті, що віддаються геть зовсім, може, не дарують так багато?
Він не скаржився: він боявся. Він боявся іншого — того, хто з’явиться зненацька, кого вона зустріне завтра або позавтра, хоч би хто він був — художник, світський лев, офіцер, актор, того, хто вродився її- жіночим очам на вподобу і подобається їй лише тому, що він той самий, хто вперше
Він уже ревнував її до того майбутнього, як часом ревнував до невідомого минулого; зате всі приятелі молодої жінки вже починали її ревнувати до нього. Воци говорили про це між собою, а іноді навіть наважувалися на обережні й неясні натяки при ній. Одні вважали, що він її коханець. Інші згоджувалися з думкою Ламарта й запевняли, що вона, як завжди, бавиться ним, що морочить йому голову, а їх доводить до озлоблення й розпачу — та й більше нічого. Занепокоївся і її батько, він зробив їй кілька зауважень, але вона вислухала їх згорда. І що більше зростала навкруги неї балаканина, то з більшою впертістю вона відверто віддавала перевагу Маріолеві, давно суперечачи своїй звичайній обачності.
Але його трохи непокоїли ті поголоски. Він їй сказав про це.
— Що мені до того! — мовила вона.
— Якби ж ви хоч справді мене любили!
— А хіба ж я вас не люблю, мій друже?
— І так, і ні. Ви дуже любите мене в себе вдома і мало — в іншому місці. А я волів би навпаки — для себе і навіть для вас.
Вона засміялася і шепнула:
— Кожен робить те, що може.
Він заперечив:
— Коли б ви знали, як на мене впливають мої марні зусилля зворушити вас. То в мене таке враження, ніби я хочу вхопити щось невловиме, то я ніби обіймаю кригу, а вона мене заморожує і тане в моїх руках.
Вона нічого не відповідала, бо не полюбляла розмов на цю тему. В неї з’явився той неуважний вираз, що бував часто в Отейлі.
Він не зважився наполягати. Він дивився на неї, як дивляться в музеї на коштовні речі, котрі не можна винести з собою.
Його дні, його ночі обернулися в безконечні години страждання, бо він жив з невідчепною думкою, навіть більше — невідступним почуттям, що вона його і не була, що вона скорена й нескорена, віддалася й не належить йому. Він жив коло неї, зовсім близько, але вона залишалася все тією ж далекою, і він любив її з усією незаспокоєною жадобою душі й тіла. Як і на початку їхнього зв’язку, він почав писати до неї. Одного разу він уже подолав чорнилом її цноту; може, чорнилом йому вдасться перемогти і це останнє— внутрішній і таємний опір. Він став одвідувати її рідше, зате майже щоденно твердив їй у листах про марність свого любовного пориву. Час від часу, коли вони бували особливо красномовні, палкі, скорботні, вона відповідала йому. Її листи, зумисно позначені опівнічною годиною, другою або навіть третьою годинами ночі, були ясні, точні, добре обмірковані та прихильні, вони підбадьорювали й доводили до розпачу. В тих листах було багато розуму, дотепу, навіть фантазії. Але хоч скільки б він їх перечитував, хоч як би вважав їх за справедливі, розумні, гарно написані, милі, приємні для його чоловічої пихи, він не знаходив у них душі. Душі в них було не більше, ніж поцілунків, що їх вона дарувала в отейльському флігелі.
Він дошукувався причини. І, проказуючи ці листи напам’ять, він зрештою так добре їх вивчив, що збагнув причину: бо в писанні узнаєш людину найкраще. Слова засліплюють і одурюють, бо їх супроводжує міміка, оскільки видно, як вони зриваються з вуст, а вуста подобаються, і очі ваблять. Але чорні слова на білому папері — сама оголена душа.
Завдяки красномовству, професійній спритності, звичці орудувати пером для розв’язання всіляких буденних справ, чоловікові часто щастить приховувати свою натуру за безособовим — діловим чи літературним — стилем. А жінка пише майже лише для того, щоб поговорити про себе, і в кожне слово вкладає трохи себе самої. їй невідомі хитрощі стилю, і в простодушних виразах вона зраджує себе цілком. Він пригадав листи й мемуари славетних жінок, прочитані ним. Як яскраво виступали там усі вони — і манірниці, і дотепні, й чулі! А листи пані де Бюрн його особливо вражали тим, що в них ніколи не виявлялося найменшої чулості. Ця жінка думала, але не почувала. Він пригадав собі інші листи. Він одержував їх багато. Одна міщаночка — вона зустрілася йому під час подорожі і любила його три місяці,— писала йому чудові листи, сповнені трепету, дотепності і несподіванок. Він навіть дивувався гнучкості, мальовничій вишуканості та розмаїтості її стилю. Чим пояснити той дар? Тільки тим, що вона була дуже чутлива, та й годі. Жінка не вибирає виразів; їх підказує її розумові щире почуття; вона не копається в словниках. Коли вона сильно почуває, то висловлюється дуже влучно, легко й без штукарства, під впливом своєї мінливої щирості.