Твори том 2
Шрифт:
Нарешті прийшов сам скульптор. Усі були вражені. То був огрядний чоловік невиразного віку, з селянськими плечима й великою головою, він мав різкі риси обличчя, великий ніс, м’ясисті губи, у волоссі й бороді сріблилася сивина. У нього був вигляд боязкий і збентежений. Він якось незграбно відстовбурчував лікті,— мабуть, тому, що мав величезні руки, які стирчали з рукавів. Широкі, грубі, з волохатими й м’язистими пальцями, як у різника або в атлета, вони здавалися незугарними, недоладними, ніби соромилися самих себе і не знали, куди подітися.
Але обличчя
Пані де Бюрн, трохи розчарована, чемно показала йому на крісло, і скульптор сів. Він так і не вставав з місця, невно, збентежений тим, що потрапив до цього дому.
Ламарт, щоб зрушити ту кригу, як спритний посередник, підійшов до свого приятеля.
— Мій любий, — мовив він, — я вам зараз покажу, де ви перебуваєте. Ви вже бачили нашу прекрасну господиню, а тепер подивіться, що її оточує.
Він показав на справжнє погруддя Гудонової роботи, що оздоблювало камін, потім на столику роботи Буля Клодіо-нову статуетку — двох жінок, що танцювали обнявшись, і, нарешті, на чотири танагрських статуетки, вибрані з найкращих.
Тут обличчя в Пре доле раптом засяяло, так ніби він у пустелі знайшов рідних дітей. Він підвівся і підійшов до античних глиняних фігурок: узяв їх по дві зразу в свої страшні ручиська, створені ніби для того, щоб валити биків, так що пані де Бюрн злякалася за свої скарби. Але, торкаючись до статуеток, він ніби пестив їх, з такою надзвичайною делікатністю й зграбністю орудував ними, повертав їх у товстих пальцях, що зробилися спритними, як у жонглера. Дивлячись, як він розглядав і обмацував їх, можна було зрозуміти, що в душі й руках цього товстуна живе рідкісна, висока й чутлива ніжність до всіх витончених речей.
— Гарні? — спитав Ламарт.
Тоді скульптор почав їх вихваляти, немов вітаючи, і заговорив про найкращі з тих, що йому доводилося бачити, він говорив небагатослівно. Глухуватим, але спокійним і певним голосом, висловлюючи ясну думку, знаючи ціну словам.
Потім він разом із письменником оглянув інші рідкісні речі, зібрані пані де Бюрн за порадами друзів. Він віддавав їм належне, радіючи і дивуючись, що знаходить їх тут, і все брав їх у руки й обережно крутив на всі боки, ніби вступаючи з ними в ніжне спілкування. Одна бронзова статуетка, тяжка, як гарматне ядро, стояла в темному кутку: він підняв її однією рукою, підніс до світла, довго милувався нею, потім так само легко поставив на місце.
Ламарт промовив:
— Оце силач! Він на те створений, щоб воювати з мармуром і каменем.
На нього дивилися прихильно.
Слуга доповів:
— Обід на столі, пані.
Господиня взяла скульптора попід руку й рушила до вітальні, вона запропонувала йому місце праворуч від себе і з чемності запитала, як запитала б спадкоємця значного роду про точне походження його імення:
—
Він одповів своїм спокійним голосом:
— Як сказати, пані, біблійні пастухи грали на сопілку, отже, музика ніби найдавніша. Але за нашими уявленнями
справжня музика існує не так уже давно, зате початок справжньої скульптури губиться в незапам'ятних часах.
Вона запитала:
— А ви любите музику?
Він відповів з поважною переконаністю:
— Я люблю всі мистецтва.
— А відомо, хто був перший скульптор?
Він поміркував і заговорив з ніжними інтонаціями, ніби розказував якусь зворушливу історію:
— За еллінською легендою, творцем мистецтва різьблення був афінянин Дедал. Але найкрасивіша легенда приписує це відкриття сікіонському гончареві, на ім’я Дібутад. Його дочка Кора обвела стрілою тінь од профілю свого нареченого, а батько заповнив той контур глиною й виліпив обличчя. Так народилося моє мистецтво.
Ламарт зауважив:
— Чудово.
Потім після мовчання сказав:
— Ах Предоле, чи не погодитеся ви…
І звернувся до пані де Бюрн:
— Ви, пані, не уявляєте собі, до чого приваблива буває ця людина, коли говорить про те, що любить, як він уміє це висловити, показати й викликати захват.
Але скульптор, очевидно, не мав охоти ані показувати, ані розбалакувати. Він застромив ріжок серветки за комірець, щоб не поплямити жилетки, і їв суп зосерджено, з тією своєрідною пошаною, яку селяни мають до їжі.
Потім він випив келих вина й випростався, вже освоївшись з обстановкою, почуваючи себе вільніше.
Він кілька разів поривався озирнутися, бо побачив відбиту в дзеркалі статуетку сучасної роботи, що стояла позад нього на коминку. Він її не знав і намагався вгадати, хто її автор.
Нарешті, не витримавши, він запитав:
— Це ж Фальгієрова робота?
Пані де Бюрн засміялася:
— Так, Фальгієрова. Як ви пізнали її в дзеркалі?
Він і собі всміхнувся:
— Ах пані! Я чомусь з першого погляду пізнаю скульптуру людей, котрі займаються ще й малярством, і малюнки тих, хто ще й ліпить. їхні роботи зовсім не подібні до творів художників, що цілком віддали себе якомусь одному мистецтву.
Ламарт, щоб дати своєму другові нагоду блиснути, попросив пояснень, і Предоле піймався на той гачок;
Не кваплячись, у точних словах він визначив і схарактеризував живопис скульпторів і скульптуру живописців, і то так ясно, свіжо й своєрідно, що всі слухали, не спускаючи його з ока. Заглиблюючись у своїх міркуваннях в історію мистецтва і черпаючи приклади з кожної доби, він дійшов аж до найдавнішіх італійських майстрів, що були водночас і скульпторами, й живописцями: Нікколо та Джованні Пізанських, Донателло, Лоренцо Гіберті. Він навів цікаву думку Дідро з цього питання і на закінчення згадав про браму баптистерія Сан-Джованні у Флоренції, де барельєфи роботи Гіберті такі живі й драматичні, що скоріше схожі на олійний живопис.