Твори том 2
Шрифт:
Своїми важкими руками, які рухалися так, неначе були повні глини, і все ж такими гнучкими й легкими, що чарували погляди, він так переконливо відтворював мистецькі твори, про які розповідав, що всі зацікавлено стежили, як його пальці ліпили над келихами й тарілками їхні образи.
Потім йому подали його улюблену страву, отож він замовк і взявся їсти.
Аж до кінця обіду він уже майже не говорив і ледве стежив за розмовою, що переходила від театральних новин до політичних поголосок, від балу до весілля, від статті в «Ревю де де Монд» до недавно розпочатих кінських перегонів. Він усмак їв, багато пив, але не хмелів, і думка його залишалася ясною, здоровою, незатьмареною, лише трохи збудженою легким вином.
Коли повернулися до вітальні, Ламарт,
Скульптор ніби сп’янів. Він дивився на каламар так, як дивляться на обличчя коханої, і, розчулений, висловив про роботи Челліні кілька думок, вишуканих і тонких, мов саме мистецтво божественного різьбяра, потім, помітивши, що до нього прислухаються, віддався захопленню і, сівши в широкому кріслі, не випускаючи з рук дорогоцінності і милуючись нею, почав розказувати про свої враження від усіх відомих йому чудес мистецтва, розкрив свою чулу душу,' виявив те особливе сп’яніння, що охоплювало його, коли він бачив досконалі форми. Десять років він їздив по світу, не помічаючи нічого, окрім мармуру, каменю, бронзи чи дерева, оброблених геніальними руками, або ж золота, срібла, слонової кістки й міді — безформного матеріалу, обернутого на шедеври чарівними різьбярськими пальцями.
І він ніби ліпив словами, створюючи дивовижні рельєфи й чудові контури самою лише влучністю виразів.
Чоловіки, стоячи навкруг, слухали його з надзвичайною цікавістю, тим часом як обидві жінки, примостившись біля вогню, явно нудилися й інколи стиха перемовлялися, дивуючись, як можна впадати в такий захват від обрисів і форм.
Коли Предоле замовк, захоплений Ламарт палко потис йому руку і сказав по-дружньому, розчулений їхнім спільним замилуванням:
— Далебі, мені хочеться поцілувати вас. Ви єдиний митець, єдиний фанатик і єдиний геній сучасності. Ви єдиний, хто справді любить свою справу, хто знаходить у ній своє щастя, хто ніколи не втомлюється і ніколи не розчаровується. Ви володієте вічним мистецтвом у його найчистішій, найпростішій, найвищій і найнедосяжнішій формі. Ви народжуєте прекрасне вигином лінії і про все інше не турбуєтеся. П’ю за ваше здоров’я!
Потім розмова знову стала загальною, але точилася мляво, всі були пригнічені грандіозними ідеями, що пронеслися в повітрі цієї вишуканої вітальні, повної коштовних речей.
Предоле пішов рано, кажучи, що завжди береться до роботи зі сходом сонця. А захоплений Ламарт запитав у пані де Бюрн:
— Ну, як він вам сподобався?
— Вона відповіла нерішуче, з невдоволеним і байдужим виглядом:
— Доволі втішний, але балакучий.
Письменник посміхнувся і подумав: «Ще б пак, адже він не захоплювався вашим убранням, ви самі були єдиною з ваших дрібничок, на яку він майже не звернув уваги». Потім, сказавши кілька люб’язних фраз, він сів біля княгині фон Мальтен, щоб позалицятися до неї. Граф фон Бернгауз підійшов до господині і, сівши на маленькому стільчику, ніби припав їй до ніг. Маріоль, Масіваль, Мальтрі і пан де Прадон розмовляли далі про скульптора: він справив на них велике враження. Пан де Мальтрі порівнював його до тих стародавніх майстрів, усе життя яких було прикрашене й осяяне незвичайною, всепоглинаючою любов’ю до проявів Краси; він філософствував на цю тему у витончених, розмірених і втомливих виразах.
Маріолеві обридло слухати про чуже мистецтво, він підійшов до пані фон Мальтен і сів поруч Ламарта: той поступився йому своїм місцем, а сам приєднався до чоловіків.
— Чи не пора додому? — запитав Маріоль.
— Авжеж, пора.
Письменник любив розмовляти вночі на вулиці, проводжаючи кого-небудь. Його голос, уривчастий, різкий, пронизливий, ніби чіплявся й дерся по мурах будинків. Під час цих ні*иих прогулянок, коли він не стільки розмовляв зі співбесідником, скільки сам з собою, він відчував себе красномовним і проникливим. Ламарт мав тоді успіх у власних
А Маріоль мучився. Усе його лихо, все його нещастя, все його горе, увесь його безпорадний жаль заклекотали в серці, як тільки він переступив поріг цього дому.
Він не міг, не хотів більше терпіти. Він поїде і вже не вернеться.
Коли Маріоль прощався з пані де Бюрн, вона неуважно вклонилася йому.
Чоловіки вийшли на вулицю. Вітер змінився, і денний холод минув. Стало тепло й тихо, так тихо, як іноді буває напровесні після негоди. Небо, засіяне зорями, тремтіло, ніби це подих літа, пролинувши в безмежному просторі, оживив іскристі світила.
Тротуари вже підсохли й посіріли, а на бруківці ще блищали калюжі при світлі газових ліхтарів.
Ламарт сказав:
— Що за щасливчик цей Предоле!.. Любить лише своє мистецтво, думає тільки про нього, живе тільки задля нього! І це його наповнює, потішає, веселить і робить його життя щасливим. Це справді великий художник давнього гарту. Ось уже хто байдужий до жінок, до наших жінок з їхніми кучериками, мереживами та маніженням. Чи ви помітили, як він мало зважав на наших двох красунь, що були, проте, дуже принадні? Йому треба чистої пластики, а не штучної. Недарма наша чудова господиня вважає його за нестерпного й дурного. Для неї Гудонове погруддя, статуетки Танагракі або каламар Бенвенуто — то лише дрібні окраси, конче потрібні як природні й коштовні рамки для шедевру, що ним є вона сама. Вона та її сукня, бо її сукня — то частина її самої, то нове звучання, яке вона надає щодня своїй красі. Яка нікчемна самозакохана жінка!
Він спинився, так стукнувши палицею об тротуар, аж луна якийсь час ішла вулицею. Потім заговорив знову:
— Вони знають, розуміють і люблять лише те, що надає їм вартості, наприклад, убрання й дорогоцінності, які виходять з моди кожні десять років; але вони не розуміють того, що є наслідком постійного суворого відбору, який вимагає глибокого й тонкого артистичного проникнення та безкорисливої, чисто естетичної вишуканості почуття. Та й почуття у них страшенно примітивні: це почуття самиць, мало здатних до вдосконалення, байдужих до всього, що не зачіпає безпосередньо їхнього жіночого себелюбства, яке поглинає у них геть усе. їхня проникливість — це нюх дикуна, індіанця, це війна, пастка. Вони майже не здатні зрозуміти ту матеріальну насолоду нижчого гатунку, що вимагає фізичної навички та витонченого сприймання якимсь із органів, — наприклад, ласощі. Коли й трапляється, що деякі з них доходять до розуміння доброї кухні,— вони все-таки нездатні віддати належне доброму вину, вино примовляє лише до чоловічого смаку, бо і воно ж має свою мову.
Він знову стукнув палицею, підкреслюючи останнє слово та ставлячи крапку.
Потім повів далі:
— Правда, не слід і вимагати від них багато. Але той брак смаку й розуміння, що затемнює їхній мозок, коли йдеться про високі речі, часто ще дужче засліплює їх, коли йдеться про нас. Щоб їх спокусити, не треба мати душу, серце, розум, надзвичайні чесноти та заслуги, як то було в давнину, коли захоплювалися чоловіком, цінуючи в ньому доблесть і відвагу. Теперішні жінки — то комедіантки, комедіантки в коханні, вони для шику повторюють п’єсу, граючи її за традицією, хоча й самі вже не вірять у неї. їм треба комедіантів, щоб подавати репліки та брехати, як того вимагає роль, як брешуть вони самі. Я розумію під комедіантами і світських, і всяких інших блазнів.
Якийсь час вони йшли мовчки. Маріоль слухав уважно, подумки повторюючи його слова і підтверджуючи їхню справедливість своєю скорботою. До того ж він знав, що якийсь князь Епілаті, авантюрист, аристократ з фехтувальних залів, який приїхав до Парижа шукати щастя і про якого всюди говорили, хвалячи його зграбність і сильні м’язи, що ними він, надівши чорне трико, хизувався перед товариством та вибраними кокотками, — привернув увагу баронеси де Фремін, і вона вже кокетує з ним.
Ламарт мовчав, отож Маріоль сказав йому: