Твори том 2
Шрифт:
Вона додала:
— Мені не хочеться знімати хутра.
Вона лише трохи розкрила хутро і показала оздоблену пір’ям сукню, в якій вона здавалася одною з тих мерзлякуватих перелітних пташок, що весь час мандрують з місця на місце.
Він сів коло неї.
Вона знов заговорила:
— Сьогодні в мене чарівне товариство на обіді. Я вже наперед тішуся з того.
— А хто ж буде?
— Гм… передусім ви, потім Предоле, — я так хочу познайомитися з ним.
— Он як! Буде Предоле?
— Так, Ламарт його приведе.
— Але ж Предоле зовсім вам не підходить! Скульптори взагалі
— Ні, мій любий, не може бути. Я так ним захоплююся!
За останні два місяці після виставки у Варенській гале-
Йеї скульптор Предоле завоював і скорив увесь Париж, [ого й раніш високо шанували й цінували, про нього казали: «Він ліпить чудові статуетки». Та коли художники й знавці були запрошені висловитися про його творчість у цілому, про роботи, зібрані в залах на вулиці Варена, стався справжній вибух захвату.
Тут відкрилися такі несподівані чари, такий особливий хист передавати вишуканість та грацію, що здавалося, ніби ти присутній при народженні нової краси.
Він спеціалізувався на піводягнених фігурках, ніжні й ледь прикриті обриси яких відтворював надзвичайно досконало. Особливо його танцюристки, яких він зображав у численних етюдах, виказували своїми жестами, своїми позами, гармонією постави й рухів усю неповторну й гнучку красу, затаєну в жіночому тілі.
Уже цілий місяць пані де Бюрн невідступно намагалася якось залучити його до себе. Але казали, що митець відлюдько, навіть трохи вовкуватий. Нарешті вона домоглася свого з допомогою Ламарта, який написав щиру й захоплену похвалу скульпторові, за що той був дуже вдячний.
Маріоль запитав:
— А хто ще буде?
— Княгиня фон Мальтен.
Йому стало прикро. Ця жінка не подобалася йому.
— А ще?
— Масіваль, Бернгауз і Жорж де Мальтрі. Це вже всі; лише мої обранці. А ви знайомі з Предоле?
— Так, трохи.
— Вам він подобається?
— Це чудова людина; я ще не зустрічав нікого, хто так би кохався в своєму мистецтві і так захоплено говорив би про нього.
Вона страшенно втішилася і знову промовила:
— Буде чудово.
Він узяв її руку під хутром. Злегка стиснув її, потім поцілував. Тоді вона раптом згадала, що забула прикинутися хворою, і, похапцем шукаючи іншої причини, шепнула:
— Боже, який холод!
— Та що ви!
— Я змерзла до кісток!
Він устав, щоб подивитися на градусник; у кімнаті справді було прохолодно.
Потім він знову сів коло неї.
Вона сказала: «Боже, який холод!» — і йому здалося, що він розуміє зміст цих слів. Останні три тижні він при кожній зустрічі помічав, як неухильно слабшають її зусилля бути ніжною. Він догадувався, що вона так стомилася від того удавання, що вже нездатна провадити його далі, а сам він почував такий розпач од її холодності, його так гризло марне й несамовите бажання, що в години розпачливої самотності він вирішив: «Краще порвати, ніж жити так і далі».
Він спитав у неї, щоб переконатися в її намірах:
— Ви сьогодні навіть хутра не знімаєте?
— О ні,— відповіла вона, — я трохи кашляла зранку. Від цієї жахливої погоди я простудилася. Боюся зовсім захворіти.
Помовчавши, вона
— Мені дуже хотілося вас бачити, а то б не приїхала.
Вігі не відповідав, бо серце його краялося з горя, стискалося од люті, а вона знову заговорила:
— Після того, як цілих два тижні стояла така чудова погода, це похолодання дуже небезпечне.
Вона дивилася в садок, де мокрі сніжинки кружляли в гіллі дерев, уже зазеленілих.
А він дивився на неї й думав: «Оце її любов!» Уперше прокинулася в ньому якась ненависть одуреного самця до цієї невловимої душі, до цього обличчя, до цього жіночого тіла — такого бажаного й недосяжного.
«Вона каже, що їй холодно, — думав він. — їй холодно тільки тому, що я тут. Якби йшлося про якусь розвагу, про одну з тих дурних примх, що заповнюють порожнє існування цих нікчемних істот, то її ніщо б не зупинило, вона б важила самим життям. Хіба ж не їздить вона в найхолод-ніші дні у відкритій кареті, щоб виставити напоказ свої туалети? Ах, тепер усі вони такі».
Він дивився на неї, таку спокійну супроти нього. І знав: за тим чолом, за тим маленьким коханим чолом, була одна думка, як би перервати побачення, бо воно робилося занадто вже обтяжливим.
Невже існували, невже існують на світі жагучі жінки? Жінки, що їх вражає чуття, що мучаться, плачуть, віддаються з захватом, обіймають, пестять і воркують, що кохають так само тілом, як і душею, виявляють любов словами і поглядами, жінки з палким серцем, пестливою рукою, що зважуються на все, бо кохають, і йдуть, чи то вдень, чи вночі, незважаючи на переслідування й погрози, безстрашні й трепетні, йдуть до того, хто візьме їх у свої обійми, а вони нетямляться й знемагають від щастя?
Ох, яке страшне таке кохання, що ним тепер він скутий: кохання без виходу, без кінця, без утіхи і без тріумфу, виснажливе, розпачливе, неспокійне; кохання без ніжності й захоплення, що викликає лише передчуття й розчарування, муку й сльози і дає пізнати екстаз поділених пестощів лише в нестерпучому жалі за поцілунками, яких не можна пробудити на устах холодних, безплідних і сухих, як мертве листя.
Він дивився на неї, чарівну в сукні, прикрашеній перами, яка щільно облягала стан. Чи не є ті вбрання — заздрісні сторожі, кокетливі й дорогоцінні перешкоди, що закривають і таять від нього його коханку, — тими лютими ворогами, яких ще важче подолати, ніж саму жінку?
— У вас чудова сукня, — мовив він, не бажаючи говорити про те, що його мучить.
Вона відповіла всміхаючись:
— А ось побачите, яка буде ввечері.
Потім вона кашлянула кілька разів підряд і сказала:
— Я зовсім застуджусь. Відпустіть мене, мій друже. Сонце скоро знов засвітить, і я так само.
Він не став наполягати, знесилений, розуміючи, що тепер уже ніщо не в змозі перемогти байдужості цієї істоти, позбавленої пориву, що все скінчено, треба покинути і покинути навіки сподівання, не чекати більше ні схвильованих слів від оцих спокійних уст, ні вогню від цих холодних очей. І раптом у ньому зродилося несамовите бажання позбутися її нестерпного панування. Вона розіп'яла його на хресті; він сходив кров’ю, а вона дивилася, як він конає, не розуміла його страждання і навіть раділа,