Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Та тихо та любо,
П'ючи воду погожую,
Згадують Максима…
Отак живіть, недоуки,
То й жить не остине.
[Друга половина 1847,
Орська кріпость]
То так і я тепер пишу…
Привикне, кажуть, собака
за возом бігти, то
біжить і за саньми.
То так і я тепер пишу:
Папір тілько, чорнило трачу…
А
Згадаю що чи що набачу,
То так утну, що аж заплачу.
І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну,
На неї гляну, подивлюсь,
І, мов добро кому зроблю,
Так любо серце одпочине.
Якби сказать, що не люблю,
Що я Украйну забуваю
Або лукавих проклинаю
За те, що я тепер терплю,—
Єй-богу, братія, прощаю
І милосердому молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали;
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось,
[Кінець 1847,
Орська кріпость]
А нумо знову віршувать…
А нумо знову віршувать.
Звичайне, нишком. Нумо знову,
Поки новинка на основі,
Старинку божу лицювать.
А сиріч… [39] як би вам сказать,
Щоб не збрехавши… Нумо знову
Людей і долю проклинать.
Людей за те, щоб нас знали
39
Сиріч (церк. — слов.) — тобто.
Та нас шанували.
Долю за те, щоб не спала
Та нас доглядала.
А то бач, що наробила:
Кинула малого
На розпутті, та й байдуже,
А воно, убоге,
Молодеє, сивоусе,—
Звичайне, дитина —
І подибало тихенько
Попід чужим тином
Аж за Урал. Опинилось
В пустині, в неволі…
Як же тебе не проклинать,
Лукавая доле?
Не проклену ж тебе, доле,
А буду ховатись
За валами. Та нищечком
Буду віршувати,
Нудить світом, сподіватись
У гості в неволю
Із-за Дніпра широкого
Тебе, моя доле!
[Перша половина 1848,
Орська кріпость]
ВАРНАК [40]
Тиняючи на чужині
Понад Елеком [41] , стрів я діда
Вельми старого. Наш земляк
І недомучений варнак
Старий той був. Та у неділю
Якось у полі ми зустрілись
40
Варнак — таврований каторжник, спійманий утікач із заслання.
41
Елек (правильно—Ілек) —
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину. І ми
В траві за валом посідали
І розмовляли, сповідались
Один другому. «Довгий вік!
Старий промовив. — Все од бога!
Од бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занівечив свій вік,
І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу. Отак,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на чужині
В неволі». І старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй.
Нехай пустку нетоплену
Іноді нагріє.
І потечуть з очей старих
Сльози молодії,
І умитеє сльозами
Серце одпочине
І полине із чужини
На свою країну.
«Багато дечого не стало,—
Сказав старий. — Води чимало
Із Ікви [42] в море утекло…
42
Іква — права притока річки Стир на Волині.
Над Іквою було село.
У тім селі на безталання
Та на погибель виріс я.
Лихая доленька моя!..
У нашої старої пані
Малії паничі були;
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як ті щенята. Покусали
Не одного мене малі.
Отож і вчити почали
Письму панят. На безголов'я
І я учуся. Слізьми! Кров'ю!
Письмо те полилося… Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись богу
Та за ралом спотикатись,
А більше нічого
Не повинен знать невольник,—
Така його доля.
Отож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі,
Не дає. І в москалі
Проклята не голить.
Що тут на світі робити?
Пішов я до рала…
А паничів у гвардію
Поопреділяла…
Година тяжкая настала!
Настали тяжкії літа!
Отож працюю я за ралом.
Я був убогий сирота.
А у сусіда виростала
У наймах дівчина. І я…
О доле! Доленько моя!
О боже мій! О мій єдиний!
Воно тойді було дитина,
Воно… Не нам твої діла
Судить, о боже наш великий!
Отож вона, мені на лихо
Та на погибель, підросла.
Не довелось і надивитись,
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і господа хвалить…
А довелося…
Накупили
І краму й пива наварили,
Не довелося тілько пить.