Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштровати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди б’ють.
Минають літа молодії,
Минула доля, а надія
В неволі знову за своє,
Зо мною знову лихо діє
І серцю жалю завдає.
А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?
Води дніпрової нап’юсь,
На тебе, друже, подивлюсь.
І, може, в тихій твоїй хаті
Я буду знову розмовляти
З тобою, друже мій. Боюсь!
Боюся
Чи се коли сподіється?
Чи, може, вже з неба
Подивлюсь на Україну,
Подивлюсь на тебе.
А іноді так буває,
Що й сльози не стане;
І благав би я о смерті…
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий.
І надія, брате,
Не даєте мені бога
О смерті благати.
[Друга половина 1847,
Орська кріпость]
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Я. Кухаренку [34]
«Не варт, єй-богу, жить на світі!..»
«То йди топись!» — «А жінка? діти?»
«Отож-то, бачиш, не бреши!»
А сядь лишень та напиши
Оцю бувальщину… То, може,
Інако скажете, небоже.
Пиши отак: було
Село —
Та щоб не лізти на чужину,
Пиши — у нас на Україні.
А в тім селі вдова жила,
А у вдови дочка була
І син семиліток.
Добро, мавши діток
34
Кухаренко, Яків Герасимович (1798–1862) — офіцер Чорноморського козацького війська. В останні роки життя — наказний отаман, генерал. Автор п’єси «Чорноморський побит» та інших творів. Приятель Т. Шевченка.
У розкоші,— хвалиш бога…
А вдові убогій,
Мабуть, не до його,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала;
Думала — в черниці
Або йти топиться,
Так жаль маленьких діток стало!
Звичайне, мати, що й казать!
Та, може, снився-таки й зять,
Бо вже Катруся підростала.
Чи вже ж їй вік продівувать,
Зносити брівоньки нізащо?..
Ні, дівонька вона не та! —
Таки ж у тім селі трудящий
(Бо всюди сироти ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина!
То сяк, то так
Придбав сірома грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та ні відсіль і ні відтіль
На ту сирітську копійчину
Купив садочок і хатину,
Подякував за хліб, за сіль
І за науку добрим людям
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами
(Як те буває меж панами),
Не торгувавсь і панотець,
Усім на диво та на чудо!
За три копи звінчав у будень.
Просохли очі у вдови.
Отак-то, друже мій, живи,
То й весело на світі буде.
І буде варт на світі жить,
Як матимеш кого любить.
Хоть кажуть от ще що, небоже:
Себе люби, то й бог поможе.
А доведеться умирать?
Здихать над грішми? Ні, небоже!
Любов — господня благодать!
Люби ж, мій друже, жінку, діток;
Діли з убогим заробіток,
То легше буде й зароблять.
Одружились небожата.
Дивувались люде,
Як то вони, ті сироти,
Жить на світі будуть?
Минає рік, минув другий,
Знову дивувались,
Де в тих сиріт безталанних
Добро теє бралось?
І в коморі, і надворі,
На току й на ниві,
І діточки, як квіточки,
Й самі чорнобриві,
У жупанах похожають,
Старців закликають
На обіди, а багаті —
То й так не минають.
Не минали, себелюби,
Та все жалкували,
Що сироти таким добром
Старців годували!
«Коли гниє, то спродали б,
Адже ж у їх діти!..»
Ось слухай же, що то роблять
Заздрощі на світі
І ненатля [35] голодная.
Ходили, ходили,
Поки вночі, жалкуючи,
Хату запалили!
Нехай би вже були непевні
Які вельможі просвіщенні,
То і не жаль було б чи так?
А то сірісінький сіряк
Отак лютує. Тяжко, брате,
Людей на старість розпізнати,
А ще гірше ззамолоду
35
Ненатля — ненаситність, ненажерливість.
Гадину кохати.
Очарує зміїними
Карими очима…
А пек тобі, забув, дурню,
Що смерть за плечима.
До стебла все погоріло,
І діти згоріли,
А сусіди, і багаті
І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що багатше стали,
А вбогії тому раді,
Що з ними зрівнялись!
Посходились жалкувати,
Жалю завдавати.
«Шкода, шкода! Якби знаття,
Копійчину б дбати,
То все б таки не так воно…
А що пак, Максиме!
(Бо його Максимом звали)
Попродай скотину
Та ходи до мене в найми,
Що буде, те й буде.
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову…» Подякував
Максим за пораду:
«Побачу ще, як там буде;
Коли не дам ради,
То тойді вже, певне, треба
Іти в найми знову…
Де-то моя Катерина,
Моя чорноброва!..
Вона мене все радила
І тепер порадить!..»
Та останняя ся рада