Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
За воленьку, святую волю!
Іван пішов собі в пустиню,
А твій меж люди. А за ним,
За сином праведним своїм,
І ти пішла. В старій хатині
В чужій покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пішла тинятись попідтинню,
Аж поки, поки не дійшла
Аж до Голгофи.
Бо за сином
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його діла —
Все чула, й бачила, і мліла,
І мовчки трепетно раділа,
На сина дивлячись. А він
Сидить, було, на Єлеоні [180] .
Одпочива. Єрусалим
Розкинувсь гордо
Сіяє в золотім вісоні
Ізраїльський архієрей!
Романський золотий плебей! [181]
І час, і два мине, не встане,
На матір навіть не погляне
Та аж заплаче, дивлячись
На іудейськую столицю.
Й вона заплаче, ідучи
У яр по воду до криниці,
Тихесенько. І принесе
Води погожої, і вмиє
180
Єлеон — гора поблизу Єрусалима.
181
Вісон — дорога тканина на зразок кармазину.
Ізраїльський архієрей. — Тут мова йде про місто Єрусалим.
Романський золотий плебей — романський — римський; тут також йдеться про Єрусалим, що був під владою Римської (романської) імперії, тобто був плебеєм, з якого збирали у вигляді податків багато золота.
Утомлені стопи святиє,
І пити дасть, і отрясе,
Одує прах з його хітона,
Зашиє дірочку та знову
Під смокву [182] піде. І сидить
І дивиться, о всесвятая!
Як син той скорбний спочиває.
Аж ось і дітвора біжить
Із города. Його любили
Святиє діточки. Слідком
За ним по улицях ходили,
А іноді й на Єлеон
До його бігали малії.
Отож прибігли. «О святії!
Пренепорочниє!» — сказав,
182
Смоква — плодове дерево.
Як узрів діток. Привітав
І цілував, благословляя,
Погрався з ними, мов маленький,
Надів бурнус. І веселенький
З своїми дітками пішов
В Єрусалим на слово нове.
Поніс лукавим правди слово!
Не вняли слову! Розп’яли!
Як розпинать його вели,
Ти на розпутії стояла
З малими дітьми. Мужики,
Його брати, ученики,
Перелякались, повтікали.
«Нехай іде! Нехай іде!
Отак і вас він поведе!» —
Сказала дітям. І упала
На землю трупом.
Розп’ялась
Твоя єдиная дитина!
А ти, спочинувши під тином,
У Назарет отой пішла!
Вдову давно вже поховали
В чужій, позиченій труні
Чужії люде. А Івана
Її зарізали в тюрмі.
І Йосипа твого не стало.
І ти, як палець той, осталась
Одна-однісінька! Такий
Талан твій латаний, небого!
Брати його, ученики,
Нетвердії, душеубогі,
Катам на муку не дались,
Сховались, потім розійшлись,
І ги їх мусила збирати…
Отож вони якось зійшлись
Вночі круг тебе сумовати.
І ти, великая в женах!
І їх униніє, і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогії! Хвала!
І похвала тобі, Маріє!
Мужі воспрянули святиє,
По всьому світу розійшлись.
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду. Амінь.
А потім ченці одягли
Тебе в порфіру [183] . І вінчали,
Як ту царицю… Розп’яли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе, чистую, кати;
Розтлили, кроткую! а ти…
Мов золото в тому горнилі,
В людській душі возобновилась,
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящій і убогій,
[27 жовтня—11 листопада 1859,
С.-Петербург]
183
Порфіра — царський верхній довгий одяг пурпурового кольору.
ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ [184]
Посажу коло хатини
На вспомин дружині
І яблуньку, і грушеньку,
На вспомин єдиній!
Бог дасть, виростуть. Дружина
Під древами тими
Сяде собі в холодочку
З дітками малими.
А я буду груші рвати,
Діткам подавати…
З дружиною єдиною
Тихо розмовляти.
«Тойді, серце, як бралися,
Сі древа садив я…
184
Едуард Сова — польський поет Едвард-Вітольд Желіговський (1815–1864), який писав під псевдонімом Антоні Сова. Був на засланні, заочно познайомився з Шевченком завдяки своїм друзям, що відбували покарання в Оренбурзі. Після повернення із заслання особисто познайомилися в Петербурзі і подружили.
Щасливий я!» — «І я, друже,
З тобою щаслива!»
19 ноября [1859],
С.-Петербург
ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ [185]
Восплач, пророче, сине божий!
І о князях, і о вельможах,
І о царях отих. І рци:
«Нащо та сука, ваша мати,
Зо львами кліщилась, щенята?
І добувала вас, лихих?
І множила ваш род проклятий?
185
Ієзекіїль — легендарний біблійний пророк. Йому приписувалась одна з книг біблії.
А потім з вас, щенят зубатих,
Зробились львичища! Людей!
Незлобних, праведних дітей
Жрете, скажені!.. Мов шуліка
Хватає в бур'яні курча,
Клює і рве його. А люде…
Хоч бачать люде, та мовчать.
Отож львеня те дике! люте!
Підстерегли його, взяли
Та, закувавши добре в пута,
В Єгипет люде одвели —
На каторгу. А люта мати!
Спустила друге бісновате
Своє скаженеє звіря.
Та вже такого сподаря,
Що гради й весі [186] пожирало.
186
Гради й весі — міста й села.