Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Ні. Я не маю іншого діла.
— Томе, тобі дуже погано?
— Не знаю. А як погано може бути взагалі?
— Все одно ж нічого не зарадиш, — сказав Ара. — Може, принести тобі міх з вином?
— Ні. Принеси пляшку холодного чаю і перевір, як там Пітерс і Віллі. І взагалі все перевір.
Ара пішов униз, і Томас Хадсон лишився наодинці з ніччю й морем, і далі немовби їдучи верхи по крутоярах і не даючи коневі надто розганятися зі схилів.
На місток піднявся Генрі з пляшкою холодного чаю.
— Ну як ми тут, Томе?
—
— Пітерс зловив на стару рацію поліційне управління Майамі. Чути всі патрульні машини. Віллі хоче обізватися до них. Але я не дозволив.
— І добре зробив.
— Пітерс чув на УКХ якісь уривки розмови по-німецькому, але каже, що це здалеку, звідти, де вони групуються.
— Звідти б він нічого не почув.
— Ну й весела ж нічка сьогодні, Томе.
— Не така вже й весела.
— Ну, не знаю. Я просто так сказав. Визнач мені курс, і я стану замість тебе, а ти піди вниз.
— Пітерс записав це в журнал?
— Авжеж.
— Скажи Хуанові, хай дасть мені наші координати, а Пітерс хай запише їх у журнал. Коли було чути тих сучих синів?
— Саме коли я йшов сюди.
— Скажи Хуанові, щоб швидше дав координати й щоб їх одразу ж записали.
— Гаразд, Томе.
— Як там решта коміків?
— Сплять. І Хіль спить.
— Гримни там добре, щоб Пітерс записав координати. — Тобі це так потрібно?
— Та вже хто-хто, а я добре знаю, де ми в біса є.
— Гаразд, Томе, — сказав Генрі. — Ти тільки не сердься. Генрі повернувся на місток, але Томас Хадсон не мав охоти розмовляти, і Генрі мовчки стояв поруч нього, намагаючись міцно триматися на ногах. Десь за годину він обізвався:
— Маяк, Томе. Градусів за двадцять праворуч від курсу.
— Правильно.
Коли вони вийшли на траверз маяка, він змінив курс, і катер повернув кормою до відкритого моря.
— Тепер піде прямо, наче кінь до ясел, — мовив він до Генрі. — Ми уже в протоці. Збуди Хуана, хай теж іде сюди, і пильнуйте мені добре. Маяк ти мав побачити раніш.
— Даруй, Томе. Зараз покличу Хуана. А чи не виставити нам вахту на чотири боки?
— Доки не розвидніє, не треба, — відповів Томас Хадсон. — Я скажу коли.
А може, вони подались навпростець через мілини, думав він. Та ні, навряд. Вночі вони побоялися б, та й удень підводники мілин не полюбляють. Вони мали повернути там, де повернув я. А тоді піти собі спокійнісінько тим самим курсом, на який оце виходимо й ми, і кермувати на найвище місце кубинського узбережжя. До жодного порту вони, звісно, не підуть, отож плистимуть просто за вітром. Конфітес теж обминуть, бо знають, що там радіостанція. Але їм треба якось добувати харч, і прісну воду теж. Якщо логічно міркувати, то їм найкраще було б по змозі наблизитись до Гавани, пристати до берега десь поблизу Бакуранао й звідти пробиратися суходолом. Я пошлю з Конфітеса радіограму. Запитувати їх, як діяти, не стану. Якщо полковника не буде на місці, це нас тільки затримає. Просто повідомлю, в чому річ і що я вирішив робити. А він нехай собі міркує. Тим часом Гуантанамо міркуватиме собі, Камагуей собі, Ла-Фе собі, ФБР собі, і, може, за тиждень до чогось і доміркуються.
Під три чорти, подумав він. За цей тиждень я й сам їх накрию. Треба ж їм спинятися, щоб набрати води й з'їсти живність, яку вони мають, поки вона не передохла з голоду. Найімовірніше, що вони пливуть тільки поночі, а завидна десь стоять. Так підказує здоровий глузд. І я на їхньому місці чинив би так само. А ти спробуй поставити себе на місце отого інтелігентного німецького моряка, командира підводного човна, й дати собі раду з усіма проблемами, що виникли перед ним. Еге ж, проблем йому не позичати, подумав Томас Хадсон. А найгостріша проблема — це ми, хоч він про нас ще й гадки не має. На вигляд ми не являємо для нього ніякої небезпеки. На вигляд ми цілком тихі та мирні.
Тільки не треба жадати крові, сказав він собі. Усе те, що має бути, однаково нічого тобі не поверне. Отож мізкуй добре й радій, що маєш своє діло й надійних людей, з якими ти його робиш.
— Хуане, — мовив він. — Щось видно, друже?
— Нічого, тільки триклятий океан.
— А ви, панове, щось бачите?
— Те саме трикляте нічого, — озвався Хіль.
— Моє трикляте черево бачить каву, — сказав Ара. — Але до неї ще дуже далеко.
— Я бачу землю, — мовив Генрі. Він тільки-но помітив на обрії невиразну довгасту пляму — наче хтось мазнув по світанковому небу пальцем, вмоченим у водянисте чорнило.
— То мис за Романо, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, Генрі. А тепер ви, коміки, катайте пити каву й пришліть сюди ще чотирьох сміливців, нехай і вони побачать всілякі дива.
— А ти не хочеш кави, Томе? — спитав Ара.
— Ні, я вип'ю чаю, коли буде готовий.
— Ми ж тільки години зо дві як заступили на вахту, — обізвався Хіль. — Чого б нам так скоро йти, Томе?
— Ідіть, ідіть, пийте каву. Треба ж дати й іншим сміливцям нагоду уславитись.
— Томе, ти ж казав, що вони мають бути на Лобосі.
— Казав. Але тепер думаю інакше.
Вони пішли вниз, а на місток піднялися інші четверо.
— Панове, — мовив до них Томас Хадсон. — Беріть собі для спостереження кожен по сектору. Як там унизу, кава є?
— Скільки завгодно, — відказав його помічник. — І чай є. Мотори в порядку, та й води ми набрали не дуже багато, як на таку хвилю.
— Що чути в Пітерса?
— Вночі пив віскі. Власне. З отієї пляшки, де на етикетці баранець. Але не спав. І Віллі сидів, не давав йому заснути і теж пив його віскі, — сказав помічник.
— На Конфітесі нам треба заправитись пальним і взяти на борт усе, що там для нас приготували.
— Поки вантажитимуть, я встигну зарізати свиню, ошпарити й обскребти її, — сказав помічник. — Дам хлопцям з радіостанції чверть туші, вони допоможуть, а розберу вже на борту, коли рушимо далі. Поки будемо вантажитись, тобі треба поспати. Хочеш, я зараз стану до штурвала?