Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Німець тихо сказав Пітерсові ще щось, і той переклав:
— Він каже, що тиждень тому морфій йому не завадив би.
— Скажи йому, що я віддаю належне його мужності.
Тим часом Антоніо вже підвів до борту шлюпку, в якій був Генрі та всі, хто їздив на Мегано.
— Піднімайтеся тихо, — сказав їм Томас Хадсон. — І на корму не лізьте. Там у нас німець помирає, то нехай помре спокійно. Ви щось знайшли?
— Нічого, — відказав Генрі. — Анічогісінько.
— Пітерсе, — мовив Томас
Внизу він спитав:
— Де ж суп, Віллі?
— Перше, на що я натрапив, була юшка з молюсків, — сказав Віллі. — Вона вже нагрілася.
— А чому не з бичачих хвостів чи не з пекучого перцю? — мовив Томас Хадсон. — Від них би він ще швидше сконав. Де в біса курячий бульйон?
— Я не хотів давати йому бульйону. То для Генрі.
— І правильно, — обізвався Генрі. — Чого б то нам з ним панькатися?
— Ніхто з ним не панькається. Коли я звелів принести йому супу, то гадав, що їжа і ковток коньяку додадуть йому сили говорити. Але говорити він не хоче. Хлюпни-но мені джину, Аро.
— Ти знаєш, Томе, вони там зробили для нього укриття і настелили справжню постіль з пальмового листя. Залишили йому вдосталь води і їжу в череп'яному горщику. Намагалися влаштувати все якнайзручніше, навіть стічні рівчачки в піску прокопали. Від берега туди вело багато слідів, і я сказав би, що там ходило чоловік вісім-десять. Не більше. Ми з Віллі несли його дуже обережно. Обидві рани гангренозні, і на правому стегні запалення вже не спинити. Можливо, не треба було тягти його сюди, а приїхати по тебе й Пітерса, щоб допитати там-таки, в укритті. Коли так, то це я винен.
— Зброя при ньому була?
— Ні. І особистого знака не було.
— Давай моє питво, — сказав Томас Хадсон. — А як тобі здалося, коли зрізано віти для укриття?
— По-моєму, не далі як учора вранці. Але я не певен.
— Він хоч слово сказав?
— Ні. Коли він побачив нас з автоматами, то вмить наче задерев'янів. Тільки раз перелякано глипнув на Віллі. Мабуть, коли побачив його око. А коли ми його піднімали, посміхнувся.
— Щоб показати, що може ще посміхатися, — докинув Віллі.
— А потім знепритомнів, — сказав Ара. — Як гадаєш, Томе, довго він помиратиме?
— Не знаю.
— Ну, беріть своє питво й ходімо нагору, — мовив Генрі. — Я не довіряю Пітерсові.
— Спершу з'їмо цю юшку, — сказав Віллі. — Я голодний. А тому німцеві, якщо Генрі не заперечує, я підігрію бульйону.
— Коли це допоможе йому заговорити, то не заперечую, — мовив Генрі.
— Мабуть, не допоможе, — відказав Віллі. — Та коли він і справді кінці віддає, то якось негоже тягти цю юшку. Віднеси-но йому коньяку, Генрі. Може, він так само його любить, як ми з тобою.
— Не чіпайте його, — сказав Томас Хадсон. — Він хороший німчура.
— Де ж пак, — мовив Віллі. — Всі вони хороші, коли згортають руки.
— Він не згортав рук, — заперечив Томас Хадсон. — Він просто помирає.
— І дуже гідно, — докинув Ара.
— То й ти вже став німцелюбом? — запитав його Віллі. — Тепер вас із Пітерсом двоє.
— Замовкни, Віллі, — сказав Томас Хадсон.
— А ти чого? — обернувся до нього Віллі. — Хто ти такий? Захеканий ватажок купки завзятих німцелюбів.
— Ходім зі мною, Віллі, — звелів Томас Хадсон. — Аро, коли бульйон нагріється, віднесеш на корму. Всі інші, коли хочете, можете йти дивитися, як помирає німець. Тільки не обступайте його.
Антоніо рушив був за Томасом Хадсоном і Віллі, але Томас Хадсон похитав головою, і він повернувся до камбуза.
Вони зайшли в носовий кубрик. Надворі вже посутеніло, і Томас Хадсон ледве розрізняв обличчя Віллі. В такому світлі воно здалось йому кращим, ніж звичайно, та й дивився він з боку видющого ока. Він поглянув на Віллі, потім на два якірних ланцюги за бортом і на дерево, яке ще видніло на березі. Ненадійне це піщане дно, подумав Томас Хадсон, тоді мовив:
— Ну що ж, Віллі. Кажи, чим ти ще невдоволений.
— Тобою, — відказав Віллі. — Ти занапащаєш себе на смерть, бо в тебе, бач, загинув син. А що не в тебе одного діти гинуть, ти знаєш?
— Знаю. Що ще?
— А те, що отой сучий Пітерс і сучий німчура засмерділи тут усю корму. Та й узагалі, що це за судно, де за помічника кок?
— Як він куховарить?
— Куховарить він чудово, та й на малих суднах знається краще, ніж ми всі разом узяті, включаючи й тебе.
— Куди краще.
— В гузно все це, Томе. Ні, я не з'їхав з глузду. Не маю з чого з'їжджати. Просто звик жити інакше. А судно мені подобається, і всі хлопці на ньому подобаються, крім того сучого Пітерса. От тільки не занапащай ти себе.
— Та я й не занапащаю, — відказав Томас Хадсон. — Просто не можу думати ні про що інше, крім діла.
— Ти такий праведний, що хоч зараз тебе на хрест, — сказав Віллі. — А ти подумай краще про курв.
— До них же ми й керуємо.
— Оце інша розмова.
— Ти вже одійшов, Віллі?
— Еге ж. А що мені в біса станеться? Це, мабуть, той німчура мене допік. Вони йому там так усе гарно влаштували, як ми нікому із своїх не зуміли б. Та якби й зуміли, то просто не мали б на це часу. А вони знайшли час. Нехай вони й не знали, що ми так близько. Але того, що за ними женуться, не могли не знати. Тепер за ними всі женуться. І все ж вони подбали про нього так, як тільки можна подбати про людину в його становищі.