Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Спробував би пробиратися між внутрішніми островами, — відказав Ара. — Мабуть, що так.
— Для цього треба мати провідника.
— То знайшов би, — сказав Ара.
— Де ж би ти його знайшов?
— У рибалок на Антоні або ж десь у глибині Романо. Чи на Коко. Там тепер рибалки мають засолювати рибу. А на Антоні навіть можна розжитися на якесь пристойніше судно.
— Що ж, пошукаємо на Антоні, — сказав Томас Хадсон. — А приємно прокинутися вранці й стернувати, стоячи спиною до сонця.
— Якби ж то завжди стернувати спиною до сонця, та ще такого дня, ото була б розкіш.
День
Вона немовби промовляє: усі ми тепер друзі, й не буде більш між нами незгод і ворожнечі, подумав Томас Хадсон. Чому океан такий облудний? Річка може бути зрадлива й жорстока, але буває й добра та приязна. Струмок може бути беззастережно приязний, і ти можеш довіряти йому довіку, якщо нічим його не скривдиш. А от океан завжди улестить і обдурить тебе, перше ніж зрадити.
Він знов подивився на лагідну хвилю, що раз по раз відкривала острівці Мінерви, та ще й так принадно, немов хотіла продати їх під заселення.
— Зроби ласку, принеси мені бутерброд, — мовив він до Ари. — Із солониною та сирою цибулею чи з яєчнею, шинкою та цибулею. Коли поснідаєте, вистав сюди вахту на чотири боки і перевір усі біноклі. Я спершу виберусь із протоки, а тоді повернемо на Антон.
— Гаразд, Томе.
Не уявляю собі, що б я робив без цього Ари, подумав Томас Хадсон. Ти чудово поспав, сказав він собі, і почуваєш себе так, що кращого й бажати годі. Наказ ми маємо, і наступаємо їм на п'яти, і женемо їх на інших мисливців. Отже, наказ ти виконуєш, а поглянь, який прекрасний ранок випав тобі для цієї погоні. Та чи не занадто все добре, хай йому чорт.
Вони йшли далі протокою, добре пильнуючи довкола, але не бачили нічого, крім вранішнього моря з його приязною тихою хвилею та довгої зеленої смуги острова Романо за численними дрібними острівцями.
— Тепер вони під вітрилами далеко не запливуть, — мовив Генрі.
— І взагалі не попливуть, — сказав Томас Хадсон.
— Ми йдемо на Антон?
— Еге ж. І обнишпорим там усе.
— Антон мені подобається, — сказав Генрі. — Там є добре місце, де можна пристати за безвітря, щоб мошва не кусала.
— А далі в протоках вона може й заїсти, — озвався Ара. Попереду в небі показався невеликий гідроплан, що летів низько й прямо назустріч їм. У світлі сонця він був білий і зовсім малесенький.
— Літак, — мовив Томас Хадсон. — Передайте команду підняти великий прапор.
Літак щомить наближався, аж поки прогуркотів просто в них над головою. Потім виписав над катером два кола й полетів далі на схід.
— Якби він натрапив на тих, кого шукає, це йому так не минулося б, — мовив Генрі. — Збили б, і квит.
— Він встиг би передати координати на Кайо-Франсес.
— Може, і встиг би, — погодився Ара. Два інших баски не сказали нічого. Вони стояли спина до спини й оглядали свої сектори.
Трохи згодом баск, якого всі звали Джорджем, бо Пітерс не завжди міг вимовити його ім'я Еухеніо, сказав:
— Літак повертається назад між зовнішніми островами й Романо.
— Летить додому снідати, — мовив Ара.
— Він доповість про нас, — сказав Томас Хадсон. — Отож десь за місяць усі, мабуть, знатимуть, де ми були сьогодні.
— Якщо він не переплутає координати на своїй карті, — докинув Ара. — Бачу Великий Паредон, Томе. Приблизно градусів двадцять з лівого борту.
— Добрі в тебе очі, — мовив Томас Хадсон. — Авжеж, то він. Поверну я, мабуть, до берега, й пошукаємо проходу на Антон.
— Візьми ліворуч на дев'яносто градусів і, я думаю, не помилишся.
— Так чи так, а в берег упремося й зможемо піти далі попід ним, аж поки натрапимо на той бісів прохід.
Вони взяли курс на ланцюг зелених острівців, що спершу здавалися темними живоплотами над водою і тільки потім набирали форми та кольору, а врешті ставало видно й піщані береги. Томасові Хадсону не дуже хотілося залишати широку зовнішню протоку, привітні хвилі та красу ранку на глибокій воді й братись обшукувати малі внутрішні острівці. Але те, що літак, обстежуючи узбережжя в цьому напрямі, повернув назад від сонця, напевне означало, що на сході шхун не виявлено. Звісно, то міг бути й звичайний собі патрульний політ. Та логіка підказувала, що це не так. Патрульний літак мав би пройти над протокою в обох напрямках.
Томас Хадсон бачив, як перед ним дедалі більшає Антон, мальовничий, порослий лісом острів, і, кермуючи до берега, шукав очима визначені раніш орієнтири. Він мав побачити найвище дерево на вершині острова й сумістити його з невеличкою сідловиною на Романо. За цими орієнтирами він міг вийти на потрібну точку, якби навіть сонце світило йому просто в очі, а вода блищала, наче розплавлене скло.
Сьогодні це було зайве. Але він таки проробив усе задля практики, і коли побачив своє дерево, подумавши при цьому: на узбережжі, де так часто бувають урагани, треба б мати надійніший орієнтир, — то помалу пішов попід берегом, аж поки те дерево вписалось у вигин сідловини, а тоді круто повернув. Катер зайшов у вузьку протоку між мергелевих берегів, ледь покритих водою, і Томас Хадсон мовив до Ари:
— Скажи Антоніо, нехай спустить снасть. Може, виловимо щось до обіду. В цій протоці на дні справжнісінький буфет.
Далі він ішов просто вперед на свій орієнтир. Його брала спокуса навіть не дивитися на береги, а так і простувати. Але він розумів, що це було б проявом отієї надмірної гордості, про яку казав Ара, і обачливо кермував попід правим берегом, дотримуючи всіх поворотів і вже не зважаючи на орієнтири. То було так, начеб він їхав прямими вулицями нового міського району, і катер швидко йшов за припливною течією. Спершу вода була темна, потім стала ясна й прозора. Трохи не досягши того місця, де вирішив стати на якір, Томас Хадсон почув крик Віллі: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!» Поглянувши на корму, він побачив тарпона, що вистрибнув високо з води, зблиснувши проти сонця. Паща рибини була роззявлена, а сама вона була величезна, і сонячне проміння відбивалося від її сріблястої луски та довгого зеленого плавця на спині. Вона відчайдушно сіпнулася в повітрі й шубовснула назад у воду, збивши великий сніп бризок.