Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Я розрахувався за номер і за віскі, хоч Скотт поривався заплатити за все. З самого початку подорожі це питання бентежило мене, і я пересвідчився, що почуваю себе набагато краще, коли за все розраховуюсь сам. Я розтринькував гроші, які ми заощадили на Іспанію, але я знав, що Сільвія Бійч завжди позичить мені скільки треба і я зможу покрити те, що витрачу сьогодні.
В гаражі, де Скотт залишив свою машину, я з подивом побачив, що його маленькому «рено» бракує верха. Верх зім'яли, вивантажуючи машину в Марсельському порту чи десь-інде, і Зельда звеліла зняти його зовсім, а нового поставити не дозволила. Скотт пояснив, що його дружина взагалі терпіти не може закритих машин, що вони доїхали без верха до Ліона, а тут їх зупинив дощ. Загалом же машина була в пристойному стані, й Скотт, посперечавшись з приводу
— Мосьє не дозволив мені поставити новий верх.
— Справді?
— Машини треба шанувати.
— Авжеж.
— У вас є з собою плащі?
— Ні, — відповів я. — Я не знав про верх.
— Постарайтесь умовити мосьє, щоб він був серйозним, — благально сказав механік. — Принаймні щодо машини.
— Так-так, — сказав я.
За годину по тому, як ми виїхали з Ліона, линув дощ.
Того дня дощі зупиняли нас разів десять. То були раптові зливи, часом досить тривалі. Якби ми мали плащі, поїздка під весняним дощем була б навіть приємною. А так нам доводилось ховатися під деревами або зупинятись коло придорожніх кафе. Ми підкріплялися вишуканими стравами ліонського готелю, чудовим смаженим курчам з трюфелями, смачнющим хлібом і білим маконським вином. Скотт з великою насолодою пив його на кожній зупинці. В Маконі я купив ще чотири пляшки першокласного вина й відкорковував їх у міру потреби.
Певно, Скотт уперше пив вино просто з пляшки, а тому переймався якимось особливим збудженням — як людина, що знайомиться з життям міського дна, чи як дівчина, що вперше наважилась скупатись без купального костюма. Але невдовзі після полудня він почав непокоїтися за своє здоров'я. Він розповів мені про двох знайомих, які нещодавно померли від пневмонії. Обидва померли в Італії, і це глибоко вразило його.
Я пояснив йому, що пневмонія — це просто нова назва запалення легень, а він відповів, що я в цих речах нічого не тямлю і верзу казна-що. Пневмонія — це суто європейська недуга, і я не можу нічого про неї знати, навіть якщо читав медичні книжки свого батька, бо в них ідеться лише про суто американські хвороби. Я сказав, що мій батько навчався і в Європі. Але Скотт заперечив, що пневмонія з'явилася в Європі зовсім недавно, отже, мій батько не міг нічого про неї знати. Він додав також, Що в різних частинах Америки і хвороби різні, і якби мій батько практикував у Нью-Йорку, а не на Середньому Заході, то він знав би зовсім іншу гаму хвороб. Він так і сказав: «гаму».
Я погодився з ним, що в одній частині Сполучених Штатів справді трапляються хвороби, яких не буває в інших, і навів, як приклад, велику кількість випадків прокази в Новому Орлеані й малу, скажімо, в Чікаго. Але я додав, що лікарі весь час обмінюються знаннями й інформацією і принагідно згадав, що читав у «Журналі американської медичної асоціації» авторитетну статтю про пневмонію в Європі, де сказано було, що про хворобу цю згадував ще Гіппократ. На якийсь час це змусило Скотта замовкнути, і я вмовив його випити ще трохи «макону», пояснивши, що добре біле вино, в міру міцне, але з низьким вмістом цукру, просто рекомендується проти цієї недуги.
Після цього Скотт трохи підбадьорився, але незабаром знову занепав духом і спитав, чи встигнемо ми дістатися до якогось великого міста, перше ніж у нього почнуться гарячка й марення, що, як я йому вже сказав, неодмінно супроводжують європейську пневмонію. Тоді я переповів йому зміст статті про ту саму недугу у французькому журналі, яку я прочитав, чекаючи в американській лікарні в Нейї черги на інгаляцію. Слово «інгаляція» трохи заспокоїло Скотта. Але він усе ж таки хотів знати, коли ми дістанемося до міста. Я відповів: якщо ми їхатимемо без зупинок, то будемо там за півгодини чи, щонайбільше, за годину.
Потім Скотт спитав, чи боюсь я смерті, і я відповів, що іноді боюсь, а іноді не дуже.
Тим часом знову вперіщив дощ, і ми сховались у найближчому селі в кафе. Я не пам'ятаю всіх подробиць того вечора, але коли ми нарешті потрапили до готелю, — здається, в Шалоні-на-Соні, — було так пізно, що всі аптеки вже позачинялись. Тільки-но ми ввійшли до номера, Скотт роздягся й ліг у ліжко. Він примирився з тим, що помре від пневмонії, сказав він. Одне тільки мучить його — хто подбає про Зельду й маленьку Скотті. Я не дуже чітко уявляв собі, як зможу дбати про них, оскільки я вже мав досить клопоту, дбаючи про свою дружину Хедлі й малого Бамбі, але запевнив Скотта, що зроблю все, що зможу, і він подякував мені, додавши, що я мушу подбати, щоб Зельда не пила і щоб у Скотті була англійська гувернантка.
Ми віддали просушити свій одяг і були тепер у піжамах. Надворі все ще дощило, але в освітленому електрикою номері було затишно. Скотт лежав у ліжку, збираючись на силі для рішучого бою з хворобою. Я перевірив його пульс — сімдесят два на хвилину, й помацав лоб — він був холодний. Я вислухав його, звелівши дихати глибоко, але ніяких хрипів не почув.
— Слухайте, Скотте, — сказав я. — 3 вами все гаразд. Та щоб застуда справді не причепилася до вас, полежте трохи, а я замовлю лимонного соку й віскі, і на додачу ви приймете аспірин, і піднесетеся духом, і обійдетесь навіть без нежитю.
— Все це бабусині засоби, — сказав Скотт.
— У вас немає температури. А де ви в біса чули про запалення легень без температури?
— Не лайтеся, — сказав Скотт. — Звідки ви знаєте, що в мене немає температури?
— Пульс у вас нормальний, і лоб на дотик холодний.
— На дотик, — гірко сказав Скотт. — Якщо ви справжній друг, дістаньте термометр.
— Я ж у піжамі.
— Тоді пошліть по нього.
Я подзвонив коридорному. Він не з'явився, і я подзвонив знову, а тоді пішов шукати його. Скотт лежав із заплющеними очима, дихав повільно й рівно, і, дивлячись на його обличчя з правильними рисами й восковою шкірою, я подумав, що він схожий на маленького мертвого хрестоносця. Мені вже починало набридати це літературне життя — якщо це було літературне життя, — і шкода було часу, витраченого не на роботу, і мене вже охоплювала смертельна тута, що завжди приходить наприкінці даремно прожитого дня. Мені дуже набрид Скотт і вся ця дурна комедія, але я знайшов коридорного, дав йому грошей на термометр і на аспірин і замовив два citron press'es [46] і два подвійних віскі. Я хотів замовити пляшку віскі, але його подавали тільки на розлив.
46
Лимонний сік (франц.).
Коли я повернувся до номера, Скотт усе ще лежав, мов з каменю витесаний на власному надгробку, очі його були заплющені, й дихав він з незворушною гідністю.
Почувши, що я ввійшов, він спитав:
— Ви дістали термометр?
— Ні, — відповів я.
— Я сподівався, що ви його принесете. — Я послав по нього.
— Це не одне й те саме.
— Атож. Зовсім не те, правда?
На Скотта не можна було сердитись, як не можна сердитись на божевільного, але я починав сердитись на самого себе за те, що вскочив у цю халепу. А втім, я розумів, чому він поводиться так. За тих часів більшість п'яниць помирало від запалення легень, хвороби, нині майже безпечної. Але вбачати в Скотті п'яницю було важко, бо на нього діяла зовсім мізерна кількість алкоголю.
В Європі за тих часів ми вважали, що вино таке саме корисне й необхідне, як їжа, а до того ж воно ще й дарувало відчуття щастя, вдоволення і радості. Споживання вина не було ні снобізмом, ні ознакою витонченого смаку, ані культом: пити було так само природно, як їсти, а для мене й так само необхідно, і я не сів би обідати без вина, сидру чи пива. Я любив усі вина, крім солодких і надто терпких, і мені просто не спадало на думку, що ті кілька пляшок досить легкого сухого білого «макону», які ми з ним випили, можуть обернути Скотта на дурня. Щоправда, вранці ми пили віскі з мінеральною водою, але я тоді ще нічого не знав про алкоголіків і не міг уявити собі, що одна порція віскі може зробити таке з людиною, яка їде у відкритій машині під дощем. Алкоголь мав би дуже швидко вивітритись.