Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Невже Скотт такий нещасний?
— Мабуть.
— Бідолаха.
— Одне я все ж таки засвоїв. — Що саме?
— Подорожуй тільки з тими, кого любиш.
— А це вже щось, правда?
— Правда. І ми поїдемо до Іспанії.
— Атож. І до від'їзду лишилося менше як півтора місяця. І цього року вже нікому не дозволимо зіпсувати нам подорож, правда?
— Правда. А після Памплони ми подамося до Мадріда, а потім до Валенсії.
— М-м-м-м, — муркнула вона, мов кішка.
— Бідний Скотт, — сказав я.
— Всі бідні, — промовила Хедлі. — Думкою багаті, а в кишені порожньо.
—
— Пильнуймо ж, щоб не втратити цього щастя.
Ми постукали пальцями по столику, щоб не наврочити, й офіціант підійшов спитати, чи нам щось потрібно. Але того, що було нам потрібно, ні офіціант, ні будь-хто інший, ані дотик до дерева чи мармуру (бо столик був мармуровий) дати нам не могли. Проте того вечора ми цього не знали й були щасливі.
За день чи два після поїздки Скотт приніс мені свою книжку. На ній була яскрава суперобкладинка, і, пригадую, мене неприємно вразило те, що вона така криклива, позбавлена смаку, слизька. Вона була схожа на суперобкладинку поганого науково-фантастичного роману. Скотт попросив мене не зважати на це: малюнок, мовляв, підказаний рекламним щитом на шосе на Лонг-Айленді, який відіграє неабияку роль у сюжеті, Він додав, що раніше ця суперобкладинка подобалась йому, а тепер ні. Перше ніж читати, я зняв її.
Коли я дочитав цю книжку, то зрозумів, що хоч би як Скотт поводив себе, хоч би що робив, я повинен пам'ятати, що це хвороба, й допомагати йому, й намагатися бути йому добрим другом. Він мав багато, аж надто багато добрих друзів, більше, ніж будь-хто з моїх знайомих. Але я рішуче приєднався до них, не думаючи про те, зможу я чи не зможу бути йому корисним. Якщо вія зумів написати таку чудову книжку, як «Великий Гетсбі», то, я певен був, зуміє написати й ще кращу. Тоді я не був ще знайомий із Зельдою і тому не знав, які страшні перепони поставали на його шляху. Але незабаром ми дізналися про них.
Яструби нічим не діляться
Скотт Фіцджеральд запросив нас пообідати з ним, його дружиною Зельдою та їхньою малою дочкою у вмебльованому помешканні, яке вони наймали на вулиці Тільзіт, 14. Я мало що пригадую про те помешкання, хіба тільки що воно було похмуре й задушне і там, здавалося, зовсім не було речей, які належали їм, окрім Скоттових перших книжок у ясно-голубих шкіряних оправах із золотим тисненням. А ще Скотт показав нам велику конторську книгу, де рік за роком записував назви своїх опублікованих творів, отримані за них гонорари, а також суми за право екранізації деяких із них та проценти від продажу книжок. Усі ті записи були дуже ретельні, немов у судновому журналі, і Скотт показував їх нам з безсторонньою гордістю хранителя музею. Він нервувався, прагнув бути гостинним і демонстрував реєстр своїх заробітків так, наче то був хтозна-який експонат. Але нас той експонат не цікавив.
Зельда мучилася тяжким похміллям. Минулого вечора вони гуляли на Монмартрі й посварилися через те, що Скотт не схотів упитись. Він вирішив, сказав він мені, серйозно працювати й не пити, а Зельда звинувачувала його в тому, що він зануда і псує всяку втіху. Так вона звичайно й казала про нього, а потім починалися взаємні звинувачення, і Зельда заперечувала: «Я такого не казала. Нічого подібного не було. Це неправда, Скотте». Потім вона начебто щось пригадувала й весело сміялася.
Того дня Зельда мала не дуже привабний вигляд. Її прекрасні русяві коси спотворив поганий перманент, зроблений у Ліоні, коли дощ змусив їх перервати автомобільну подорож, очі в неї були стомлені, обличчя похмуре й змарніле.
Вона виявляла до Хедлі й до мене належну люб'язність, але думки її, здавалося, були не з нами, а ще на тій учорашній вечірці, з якої вона повернулась десь аж над ранок. І Зельда, і Скотт, як видно, вважали, що нам з ним було дуже приємно подорожувати разом з Ліона, і вона явно ревнувала його.
— Ви так розкішно погуляли вдвох, що й мені не гріх трохи розважитися з нашими добрими друзями тут, у Парижі, — сказала вона Скоттові.
Скотт грав роль гостинного господаря, і ми з'їли дуже поганий обід, що його трохи скрасило вино, але тільки трохи. Дочка їхня була білява, повнощока, міцно збита й дуже здорова з вигляду дівчинка, що говорила по-англійському з акцентом, властивим лондонському простолюду. Скотт пояснив, що спеціально найняв для неї няньку-англійку, бо хотів, щоб дочка навчилася говорити так, як леді Діана Меннерз.
Зельда мала яструбині очі, тонкі уста й манери та вимову уродженки крайнього Півдня. Дивлячись на її обличчя, можна було спостерегти, як вона подумки переносилась на вчорашню вечірку й поверталася звідти з бездумними, наче в кішки, очима, а тоді в них спалахувала радість, і така сама радість торкала її тонкі уста й одразу ж зникала. Скотт і далі вдавав привітного й дбайливого господаря, а Зельда стежила за ним, і щоразу, як він пив вино, в її очах і на устах перебігала вдоволена посмішка. Згодом я добре вивчив ту посмішку й зрозумів її значення. Зельда знала, що тепер Скотт знову не зможе писати.
Зельда ревнувала Скотта до його роботи, і, коли ми познайомилися з ними ближче, це перестало нас дивувати. Скотт твердо постановляв собі не ходити на нічні пиятики, щодня робити гімнастичні вправи й регулярно працювати. Він брався до роботи, але тільки-но розписувався, як Зельда починала нарікати, що їй нудно, і тягла його на чергову пиятику. Вони сварилися, потім мирилися, і він вирушав зі мною в далекі прогулянки, щоб вигнати з організму алкоголь, і знову запевняв себе, що тепер уже працюватиме по-справжньому, і робота давалася йому добре. А потім усе починалося спочатку.
Скотт дуже кохав Зельду і страшенно ревнував її. Під час наших прогулянок він щоразу розповідав мені, як вона закохалася в того морського льотчика. Але відтоді вона начебто більш ніколи не давала йому поважного приводу ревнувати її до інших чоловіків. А тієї весни він ревнував її до жінок, і, коли вони пиячили десь на Монмартрі, боявся упитись, і так само боявся, щоб не впилася вона. Раніше вони обоє дуже швидко п'яніли й втрачали свідомість, і це завжди рятувало їх. Вони могли заснути від такої дози спиртного, навіть шампанського, яка майже не подіяла б на людину, звичну до випивки, і потім спали, як діти. Я сам бачив, як вони враз непритомніли, немов не від випивки, а від наркозу, і їхні друзі, а часом і шофер таксі, допроваджували їх до ліжка; та прокидалися вони завжди свіжі й бадьорі, бо перед тим не встигали випити так багато, щоб завдати шкоди організмові.