Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— О Теті, — сказала вона, коли я обняв її, — ти повернувся, та ще й так вдало з'їздив. Я кохаю тебе, і нам дуже тебе бракувало.

І я кохав її й нікого більше, і, поки ми лишалися самі, нам було хороше й радісно удвох. Я добре працював, ми робили чудові лижні прогулянки, і я вже думав, що нам знову ніщо не загрожує, і тільки коли пізньої весни ми залишили гори й повернулися в Париж, те інше почалося знову.

То був кінець першої частини мого паризького життя. Париж ніколи вже не був таким самим, хоча й завжди лишався Парижем, і ти змінювався разом з ним. Ми не їздили більше у Форарльберг, та й багатії теж не їздили.

Парижу

ніколи нема кінця, і кожен, хто там жив, має про нього свої спогади, що різняться від спогадів інших. Ми завжди поверталися в Париж, хоч би ким ми були, і хоч би як він змінився, і хоч би як важко чи легко було туди потрапити. Париж вартий того, і ти завжди діставав винагороду за все, що приносив йому в дарунок. А таким він був у ті далекі дні, коли ми були дуже бідні й дуже щасливі.

Острови в океані

Частина перша. Біміні

I

Будинок стояв на найвищому місці вузької коси між бухтою і відкритим морем. Він був міцний, мов корабель, і витримав уже три урагани. Від сонця його затіняли високі кокосові пальми, похилені пасатами в один бік, а двері виходили на океан, і крута стежка вела від них на білий піщаний пляж, до Гольфстріму. Безвітряними днями, коли дивитися з берега, вода на течії була звичайно синя-синя. Та досить було зайти в неї, як вона враз починала зелено світитися над білим, наче борошно, піском, і тінь великої риби з'являлася в ній задовго до того, як сама рибина підпливала до берега.

Удень то було безпечне й гарне місце для купання, але вночі купатись там ніхто не наважувався. Акули, полюючи на краю Гольфстріму, підпливали вночі до самого берега, і з верхньої веранди будинку можна було почути, як викидається сполохана риба, а спустившись на пляж, побачити у воді її фосфоричні сліди. Вночі акули не знали страху, а інша морська живність боялася їх. Зате вдень вони не потикались до піщаного берега, а коли й потикались, їхні тіні було видно ще здалеку.

Власника будинку звали Томас Хадсон; він був добрий художник і більшу частину року жив і працював на цьому острові. Для людини, що довго прожила в цих широтах, зміни пір року стають і тут такими ж знаменними, як будь-де, і Томасові Хадсону, що любив свій острів, не хотілося пропустити жодної весни чи літа, ані осені чи зими.

Часом літо випадало надто спекотне — коли в серпні наставало безвітря або коли у червні чи в липні не задували пасати. Траплялось і таке, що у вересні, жовтні або й на початку листопада налітали урагани, а несподівана тропічна буря могла знятися першого-ліпшого дня від самого червня. Але й у пору ураганів бували гарні погожі дні.

Томас Хадсон багато років спостерігав тропічні бурі і, подивившись на небо, міг завбачити негоду набагато раніше за барометр. До того ж він умів угадувати напрям бур і знав, як від них убезпечитись. Він знав, що означає пережити ураган разом з іншими жителями острова і як це зближує людей. Знав і те, Що бувають такі урагани, коли ніхто й ніщо не може вціліти. Проте завжди казав собі, що як і станеться таке лихо, то він ладен лишитися тут і загинути разом зі своїм будинком.

Той будинок був однаково що корабель. Поставлений на узвишші наперекір бурям, він неначе вріс у острів і став його невід'ємною часткою; з усіх вікон будинку видно було море, і вітри продували його наскрізь, так що й найгарячішими ночами спати було не парко. Стіни знадвору були пофарбовані білим, щоб не нагрівалися влітку, і будинок впадав у око далеко з Гольфстріму. Він підносився над усім островом, поступаючись височиною лише перед довгим рядом гінких казуарин, що їх найперше було видно, коли наближатися до острова з моря. Невдовзі по тому, як над водою поставала темна смуга казуарин, відкривався поглядові й великий білий будинок. А ще трохи згодом з'являвся весь довгастий острів, з кокосовими пальмами, дощаними будиночками, білою смугою пляжу і зеленою стіною острова Південного ген позаду. Щоразу, як Томас Хадсон бачив з моря свій будинок, його охоплювало радісне відчуття. Він завжди думав про нього, наче про живу істоту, як ото моряк про свій корабель. Узимку, коли зривалися північні вітри і наставала справжня холоднеча, в будинку було тепло й затишно, бо він єдиний на острові мав камін. То був великий відкритий камін, і Томас Хадсон палив у ньому плавник.

Велика купа того плавнику громадилася під південною стіною будинку. Дерево було вибілене сонцем, обточене піском та вітром, і деякі уламки так подобалися Хадсонові, що йому шкода було палити їх. Та після кожного шторму на березі лишалося багато ломаччя, і зрештою Хадсон, не вагаючись, спалював навіть те, яке найбільше припадало йому до вподоби. Він знав, що море нанесе його ще й ще, і холодними вечорами сидів собі у великому кріслі перед каміном, читаючи при світлі лампи, що стояла на важкому дерев'яному столику, і час від часу підводячи голову, щоб послухати, як бурхає північно-західний вітер, або подивитись, як горять у каміні великі, зовсім білі від сонця й води уламки дерева.

Часом він гасив лампу, лягав на килим і стежив очима за кольоровими пломінцями, що виникали там, де вогонь лизав морську сіль і пісок. Лежачи на підлозі, так що очі були врівень з дровами в каміні, він бачив ту межу, де полум'я одривалося від дерева, і йому ставало й сумно, й хороше. Так бувало завжди, коли він дивився на вогонь. Та коли горів плавник, з ним діялося щось особливе, і йому бракувало слів визначити своє відчуття. Можливо, недобре палити те, що так тобі подобається, думав він, але винним себе не почував.

Коли він лежав отак на підлозі, йому здавалося, ніби дме понад ним, хоч насправді вітер бив у підмурки будинку, в найнижчу травицю на острові, у водорості та черепашки на березі й навіть у пісок. Хадсон відчував, як гупають у берег хвилі прибою, і пригадував, що так само відчував колись постріли важких гармат, лежачи на землі недалеко від батареї, — давно, коли був ще зовсім молодий.

Камін був неабиякою втіхою узимку, і решту місяців Хадсон вдячно поглядав на нього й думав про те, як буде, коли знову настане зима. З усіх пір року найкраща на острові була зима, і він чекав її повсякчас.

II

Того року сини Томаса Хадсона приїхали до нього, коли зима вже минула і весна також кінчалася. Було умовлено, що всі троє хлопців зустрінуться в Нью-Йорку і звідти поїздом, а потім літаком доберуться до острова. Як завжди, виникли незгоди з матір'ю двох менших хлопців. Вона надумала податися до Європи, — звичайно, не попередивши про це Хадсона, — і хотіла забрати дітей з собою на ціле літо. Отже, вони могли приїхати до батька лише на різдвяні канікули, — певна річ, після різдва. Різдво хлопці мали святкувати з нею.