Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— А книжку він додому відіслав?
— Так. Він хотів був конфіскувати її, але я пояснив, що то перше видання і що містер Джойс надписав її тобі, отож він не має права конфісковувати її, бо книжка не моя. Здається, йому такий поворот дуже не сподобався.
— Тату, а коли й мені можна буде прочитати ту книжку містера Джойса? — запитав Ендрю.
— Ще не скоро.
— Але ж Томмі вже прочитав.
— Томмі — приятель містера Джойса.
— Отак-то, хлопче, — сказав Том-молодший. — Тату, а Бальзака ми ніколи не знали?
—
— І Готьє не знали? А то я знайшов удома ще дві гарні книжки: «Легковажні історії» і «Мадемуазель де Мопен». Тієї «Мадемуазель де Мопен» я ще не зовсім розумію, проте перечитую і намагаюся зрозуміти, і, по-моєму, це знаменита книжка. Але якщо ми з ними не приятелювали, читати її хлопцям у школі, мабуть, не можна, бо тоді мене вже напевне виключать.
— А що то за книжки, Томмі? — запитав Девід.
— Чудові. Тобі вони обидві сподобаються.
— А ти б спитав директора, чи не можна почитати їх у школі, — сказав Роджер. — Вони ж куди кращі, ніж ті, що їх ваші хлопці самі собі знаходять.
— Ні, містере Девіс. Мабуть, не варто. А то він знову скаже, що я розбещений. Та й хлопцям буде не так цікаво, бо я не приятелював з тими письменниками, як з містером Джойсом. До того ж я не досить розумію ту «Мадемуазель де Мопен», щоб пояснити до ладу, і не зможу підтримати свої пояснення особистим знайомством, як ото з містером Джойсом.
— Хотів би я послухати ті твої пояснення, — сказав Роджер. — Та ні, містере Девіс. Я пояснюю дуже спрощено. Вам було б нецікаво. Ви ж самі добре розумієте все те, правда?
— Та начебто розумію.
— А все-таки жаль мені, що ми не знали Бальзака й Готьє і не приятелювали з ними так, як з містером Джойсом.
— І мені жаль, — сказав Томас Хадсон.
— Але ми знали деяких добрих письменників, правда ж?
— Поза всяким сумнівом, — відповів Томас Хадсон. Лежати на піску було приємно й тепло, і після кількох годин напруженої роботи його огорнули лінощі і втіха. То була неабияка втіха — чути поруч голоси хлопців.
— Ходім скупаємось, а тоді підемо їсти, — сказав Роджер. — Починає припікати.
Томас Хадсон спостерігав, як вони купаються. Всі четверо поволі пливли у зеленій воді трохи поодаль берега, і тіні від їхніх тіл падали на білясте піщане дно, і в міру того, як тіла посувалися вперед, тіні рухались за ними по дну, трохи зсунуті в бік заломленим сонячним промінням; темні від засмаги руки рвучко здіймалися, тоді розтинали воду й робили поштовх, а ноги ритмічно працювали, і голови раз у раз трохи підводились, щоб набрати в легені повітря, і чути було легкий, рівний віддих. Томас Хадсон стояв на березі й дивився, як вони пливуть далі за вітром, і почував глибоку ніжність до всіх чотирьох. Він подумав, що треба б намалювати їх отак у воді, хоч це й дуже важко. Та все-таки він спробує, ще цього літа.
Йому було ліньки йти купатися, проте він знав, що треба, і врешті пішов, відчуваючи, як охолоджена бризом «ода обтікає нагріті сонцем ноги, як огортає прохолодою стегна, а тоді поринув в океанську течію і поплив назустріч їм чотирьом — вони вже поверталися назад. Тепер, коли його голова була на одному рівні з їхніми, картина зовсім змінилася, тим більше, що вони пливли проти вітру і Ендрю та Девіду доводилось докладати зусиль, аби побороти хвилі, тож пливли вони нерівно. Всі четверо вже не скидалися на морських тварин, ця. подібність зникла. Перед тим вони пливли напрочуд легко й гарно, але тепер двом меншим хлопцям було важко боротися з вітром і хвилями. Насправді це було не так уже й важко. Але цілком досить, щоб розвіяти враження, ніби море — їхній рідний дім, як здавалося, коли вони пливли за вітром. Виходило ніби дві різні картини, і, можливо, друга була навіть краща.
П'ятеро плавців вийшли на берег і попростували до будинку.
— Ось чому я більше люблю плавати під водою, — озвався Девід. — Там не треба думати про дихання.
— То й поїдеш сьогодні з татом і Томмі на підводні лови, — сказав йому Ендрю. — А я залишуся тут з містером Девісом.
— Хіба ви не хочете їхати, містере Девіс?
— Можу й залишитися.
— Тільки щоб це не було через мене, — мовив Ендрю. — Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.
— Мабуть, я таки залишуся, — сказав Роджер. — Полежу, почитаю.
— Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.
— Мені самому хочеться залишитись, — відказав Роджер. Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді.
Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.
— Як попоїм, мене завжди хилить на сон, — сказав він.
— Нам бракуватиме вас, — мовив Том-молодший. — Тоді я теж залишився б.
— То й залишайся, Томе, — підхопив Ендрю. — А тато з Девідом нехай їдуть.
— Грати з тобою я однаково не стану, — сказав йому Том-молодший.
— А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.
— І чого б ото я пнувся куди не слід? — мовив Томмі. — Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.
— Я буду не менший за Діка Рудольфа й Діка Керра.
— Знати іх не знаю, — сказав Том-молодший.
— Як звуть кого-небудь із жокеїв? — пошепки запитав Девід Роджера.
— Ерл Сенд.
— Ти будеш не більший за Ерла Сенда, — промовив Девід до Ендрю.
— Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови, — сказав Ендрю. — Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок — ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?