Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Але все-таки кидає, — сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.
— А тобі не хочеться?
— Дуже хочеться, але я боюся.
— Чого ж ти боїшся?
— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться, — це Девід.
— Я й сам не раз боявся, — сказав йому Томас Хадсон.
— Ти?
— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.
— А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже не раз його скидали.
— Гей, ти, базікало. — Девід чув, що він каже. — А як мене скидали?
— Не знаю. Так часто бачив, що вже й не пригадую.
— То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.
— А я ніколи не мав з ним такого клопоту, — хвалькувато мовив Ендрю.
— От чортяка, — сказав Девід. — Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.
— Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах, — сказав Ендрю.
— Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом, — докинув Томас Хадсон. — Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас набрався сили, а розігнатись не мав де. В наших місцях таким коням нічого робити.
— Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати, — мовив Ендрю.
— І добре робиш, — сказав Девід. Тоді додав: — Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.
— Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? — запитав Ендрю.
— Якщо море буде неспокійне, то ні.
— А хто скаже, чи воно спокійне?
— Я скажу.
— Гаразд, — мовив Енді. — Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? — запитав він.
— Мабуть, що там, — відказав Томас Хадсон. — Бачиш, я здав ранчо в оренду.
— Та невже?
— Атож. Наприкінці минулого року.
— Але ми зможемо туди їздити? — швидко запитав Девід.
— Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.
— Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо, — сказав Енді. — Звичайно, не кажучи про цей острів.
— А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер, — шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.
— І Рочестер подобається. Там чудово.
— А пригадуєш, Деве, як ми повернулися тієї осені, коли вполювали трьох ведмедів, і ти почав розповідати йому про це, — то що він тоді сказав? — запитав Томас Хадсон.
— Ні, тату, не пригадую. Це було надто давно.
— Ви троє сиділи за своєю дитячою вечерею в буфетній, де вас тоді годували, і ти почав розповідати йому про полювання, і Анна сказала: «О боже, Девіде, це ж так цікаво! Ну, а далі що було?», — а цей малий стариган — йому було тоді років п'ять чи шість — раптом заявляє: «Знаєш, Девіде, тим, кого цікавлять такі речі, воно, може, й до душі. Але в нас у Рочестері ведмедів немає».
— Чуєш, вершнику? — сказав Девід. — Он який ти був!
— Гаразд, тату, — озвався Ендрю. — А ти нагадай йому, як вія нічого не хотів читати, крім сторінки гумору в газеті, і навіть коли ми мандрували по Флоріді, весь час сидів, уткнувши носа в газету, й нічого навколо не бачив. Це напало на нього, коли він почав ходити до тієї школи в Нью-Йорку і став страшенним занудою.
— Я й сам це пам'ятаю, — сказав Девід. — Татові ні до чого мені нагадувати.
— Добре, що ти цього позбувся, — сказав Томас Хадсон.
— А як же інакше? Куди б то годилося таким і лишитись.
— Розкажи їм, який я був змалку, — мовив Том-молодший, перевернувшись на піску і вхопивши Девіда за ногу. — Ніколи в житті не стати мені таким хорошим, яким я, за переказами, був тоді.
— Я добре знав тебе малого, — сказав Томас Хадсон. — Ти був досить цікавий хлопчина.
— Був цікавий, бо жив у цікавих місцях, — зауважив найменший хлопець. — І я був би цікавий, коли б пожив у Парижі, в Іспанії, в Австрії.
— Він і тепер цікавий, вершнику, — мовив Девід. — Йому не треба екзотичного тла.
— Якого ще екзотичного тла?
— Такого, якого ти ніколи не мав.
— Коли так, то б'юсь об заклад, що я його здобуду.
— Помовчте ви, нехай тато розказує, — спинив їх Том-молодший. — Розкажи їм, як ми з тобою вдвох гуляли по Парижу.
— Тоді ти був ще не такий цікавий, — сказав Томас Хадсон. — Немовлям ти виказував напрочуд здоровий глузд. Коли ми мешкали в тій квартирі над тартаком, ми з твоєю матір'ю часто залишали тебе самого в колисці, і Ф. Киць, наш великий кіт, згортався клубком у ногах і нікого до тебе не підпускав. Ти казав на себе Дінь-Дінь, і ми теж називали тебе Дінь-Дінь Грізний.
— Звідки я взяв собі таке прізвисько?
— Мабуть, почув у трамваї чи в автобусі, як дзвонить кондуктор.