Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця. Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя — воно було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдає нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ні слова, і той
Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:
— Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.
Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.
— Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма, — дуже спокійно мовив Роджер через плече. — Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.
Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, Що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.
— Чи не нагадує вам цей добродій леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з'являється із спочивальні? — запитав він тих, Що були з ним на катері.
Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, а невдовзі той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.
— Ну, тепер мені куди легше, — сказав Роджер. — А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.
— Гаразд, та не дуже, — зауважив Джонні.
— Цілком досить, — сказав Роджер. — І вродиться ж отаке.
—. Ходім, Роджере, — озвався Томас Хадсон. — Зайдемо ще до мене.
— Ходім.
Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.
— Чи не хочеш заглянути до «Понсе»? — спитав Томас Хадсон.
— Е ні, к бісу, — відказав Роджер.
— Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.
— Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.
Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.
— Спиш? — запитав Томас Хадсон.
— Ні.
— Випити хочеш?
— Мабуть, не треба. Дякую.
— Як рука?
— Просто набрякла й болить. Пусте.
— Ти знову не в гуморі?
— Еге ж. Паскудно на душі.
— Завтра приїдуть хлопці.
— Оце добре.
— Ти так-таки не хочеш випити?
— Ні, друже. А ти пий собі.
— Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.
Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.
— Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу, — сказав Роджер. — Той тип — справжній мерзотник.
— Ти його дечого навчив.
— Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він відіграється на комусь іншому.
— Він сам зачепив тебе.
— Авжеж. Та я не докінчив справи.
— Тобі лишалося хіба що вбити його.
— От про це я я кажу. Тепер він буде ще підліший.
— А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.
— Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.
— А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не сказав, відколи приїхав.
— Була бійка, як оце сьогодні.
— З ким?
Роджер назвав ім'я чоловіка, що займав дуже високе становище У світі так званої кінопромисловості.
— Я зовсім не хотів заводитись, — сказав він. — Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з'являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він У «Ліванських кедрах» [57] десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби вліпили тільки за вбивство з необережності.
57
Назва фешенебельної лікарні в Лос-Анджелесі.
— А далі як було?
— А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.
— Що саме?
— Все що завгодно. Одне за одним.
— Не хочеш мені казати?
— Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?
— Та начебто.
— Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзотників на цьому світі! Справжніх мерзотників. І тим, що котрогось поб'єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і є одна з причин, чому вони нас провокують. — Він перевернувся на ліжку і ліг горілиць. — Знаєш, Томмі, зло — препаскудна річ. Та й достобіса підступна. А колись же люди тямили, що таке добро, а що зло.
— Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром, — сказав Томас Хадсон.
— Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, я хотів би, щоб цієї бійки не було. Бо стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.
— Будь-яка бійка — мерзота.
— Я знаю. Але що ж тоді лишається робити?