Твори в п'яти томах. Том 1

Шевченко Тарас Григорович

Там наїсишся всіх хлібів.

А я їх їв.

І досі нудно, як згадаю!..

Коли заробиш — принесеш,

А не заробиш — поживеш

Моє добре; та звичаю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа,—

Не такого, як у Братстві²,

А

живі мисліте³

На синьому прочитаєш;

Та по-молодечій

Будеш богу молитися,

А не по-чернечій

Харамаркать. Отак, сину.

Помолимось богу

Та сивого осідлаєм —

І гайда в дорогу!

Ходім лишень полудиовать.

Що ти там, Ярино,

Змайструвала?» — «Уже, тату».

«Отаке-то, сину!»

Ні їсться, ні п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови,

Неначе немає, ніби неживий,

Замість шматка хліба за кухоль береться;

Дивиться Ярина та нишком сміється:

«Що це йому стало? Ні їсти, ні пить,

Нічого не хоче! Чи не занедужав?

Братику Степане! що в тебе болить?» —

Очима спитала. Старому байдуже,

Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба,— старий розмовляє,

Нібито до себе.— А нумо вставать.

Може, до вечерні ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику!

Чого-то ти плачеш?

Усміхнися-бо до мене.

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу!.. Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Заплачу, єй-богу,

Та й утечу... ось побачиш.

Скажи-бо, Степане!

Може, справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою —

Може, це з пристріту?»

«Ні,

Ярино, моє серце,

Рожевий мій квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину...

Тебе й батька сиротами...

Де-небудь загину,

І ти мене не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата...» —

«Перехрестись! Єй-богу, з пристріту.

Я не сестра? Хто ж я така?

О боже, мій світе,

Що тут робить?.. Батька нема,

А він занедужав,

Та ще й умре!.. О боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється надо мною.

Хіба ти не знаєш,

Що з тобою і татуся,

Й мене поховають!..»

«Ні, Ярино, я не умру,

А тілько поїду

Од вас завтра... а приїду...

На той рік приїду —

Вже не братом, з Запорожжя,

А за рушниками...

Чи подаєш?..» — «Та цур тобі

З тими старостами!

Ще й жартує!..» — «Не жартую,

Єй-богу, Ярино!

Не жартую...» — «То це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька?.. Ні, жартуєш.

Скажи-бо, Степане!

Хіба й справді я не сестра?..»

«Ні, моє кохане!

Моє серце!» — «Боже ти мій!

Чом же я не знала?

Була б тебе не любила

І не ціловала.

Ой, ой, сором! Геть од мене!

Пусти мої руки!

Ти не брат мій, ти не брат мій!

Муко моя! муко!»

І заплакала Ярина,

Як мала дитина,

І крізь сльози промовляє: «Покине!., покине!..»

Як той явор над водою,

Степан похилився.

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися! —

Мов у пеклі... А Ярина