Твори в п'яти томах. Том II

Владко Владимир Николаевич

Артем навіть не пробував приховувати своє глибоке розчарування. Тіара, тіара скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу — і це все? Ні, рішуче доля була проти юнака! Всі його мрії розсипалися, розлетілись… І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все: і скриньку, і згорток паперу?.. Що в них цікавого — порівняно з тим, про що мріяв Артем?..

Втім, ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як найбільшу дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив навколо трубки долоні

ребром, наче хотів захистити від чогось її. Здавалося, Дмитро Борисович не відчував ніякого розчарування — на відміну від Артема. Більше того, його обличчя сяяло, борідка нервово підстрибувала, очі дивилися на товаришів переможно. Він озирнувся.

— Товариші, — сказав нарешті Дмитро Борисович урочистим голосом. — Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?

Всі мовчали. Тільки Артем, зневажливо знизавши плечима, байдуже мовив:

— В усякому разі, навряд чи якась дорогоцінність…

Археолог враз спалахнув:

— Неук! Так, ви, юначе, неук! Це — не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує найбільшої уваги? Справжній документ скіфської доби — не дорогоцінність? Єдина в своєму роді в історії науки знахідка… і ви насмілилися таке сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, нам відомо або із знайдених речей, або з окремих творів грецьких та деяких римських істориків! Та не можете ви цього не знати, бо я ж розповідав вам. Лідо, ану, скажіть, розповідав чи ні?

— Розповідали, Дмитре Борисовичу, — тихо ствердила дівчина. Їй було соромно за Артема: і навіщо він вискочив з тією злощасною фразою?..

— Отож! Значить, на вашу думку, юначе, якась там золота чи усипана брильянтами дорогоцінність була б для науки важливіша від цього єдиного в своєму роді письмового документа? Дурниці, глупство! Така золота цяцька була б усього-на-всього ще одною звичайною коштовністю. А це… це… — Голос Дмитра Борисовича зривався від гніву. Раптом він махнув рукою: — Е, та що тут говорити! Ні, ніколи з вас не буде археолога, Артеме, ніколи! Проте залишмо всі ці розмови. Я не хочу витрачати на них час…

Іван Семенович вирішив припинити суперечку. Він звернувся до археолога:

— І все-таки, Дмитре Борисовичу, що то за папір?

Археолог забув про Артема. Він повернувся до свого друга:

— Звісно, я ще не знаю нічого, крім того, що це не папір, а якась спеціально оброблена шкіра. Ну, називатимемо це пергаментом. Розгорнемо його і подивимось. Але, повторюю, Іване Семеновичу, скільки мені відомо, це вперше…

— Та чули вже, чули! Вперше в історії науки знайдено подібне диво, чи не так? Проте звідки ви знаєте вже тепер, що це документ, що на цьому пергаменті є якісь записи? Можливо, на ньому взагалі нічого немає?..

— Такого не може бути, — твердо відповів Дмитро Борисович. — Я певен, що на ньому щось є. Не вірите? Сумніваєтесь? Зараз, зараз побачите на власні очі. Лідо, приготуйте олівець і папір. І найголовніше — обережність, бо пергамент цей дуже старий, він може поламатися, розкришитися…

Археолог хвилювався ще більше, ніж раніше, вже зовсім не приховуючи своєї збудженості. Його пальці тремтіли, коли він знову взяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знову сам. Але досить було придержати

розгорнуту частину всього кілька секунд — і пергамент ніби втрачав пружність, лишався розкритий, плескатий.

— Літери! Бачите, ось вони, літери! — вигукнув несамовито Дмитро Борисович.

Справді, і внутрішнього боку пергаменту було видно темно-коричневі літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не поділяючись на окремі слова. Що то за літери?

— “Той, хто бажає знайти…” — півголосом прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.

— Це тут написано таке? І ви розумієте ці дивні літери? — здивувалась Ліда.

— Зачекайте, зачекайте, — пробурмотів археолог. — Так, це написано тут. Старогрецькою мовою… хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови… чи не іранської?.. Не знаю, дивні звороти… ну, що далі?..

Рядки виринали один за одним. Дмитро Борисович, старанно розгортаючи пергамент, уривчасто читав окремі фрази:

— “Шлях, як показано на рисунку…” Хм, де ж той рисунок?.. “Я здобував там золото…” Золото? І хто ж такий цей самий “я”?..

Нарешті пергамент було розгорнуто. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними суцільними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, нервово пощипував свою борідку; мабуть, у дивному тексті зустрічалися певні труднощі. Ніхто не зважувався турбувати його, заважати йому запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече.

— Про золото чула? — тихо спитав він.

— А ти ж був незадоволений з того, що в скриньці тільки пергамент, — відповіла вона так само тихо.

Артем тільки знизав плечима: хіба ж міг він догадатися про зміст таємничого пергаменту?.. А Ліда тут-таки ще й насмішкувато додала:

— Бережися, до речі, щоб Дмитро Борисович не почув тебе. Адже він і так добре вичитав тобі за твої “золоті” мрії…

Юнак мовчав.

Дмитро Борисович закінчував уже писати, як Іван Семенович стривожено мовив, показуючи на пергамент:

— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

— Він пожовк! Відразу пожовк! — скрикнула Ліда.

— Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятися до пергаменту. Справді, він просто на очах помітно змінював свій попередній вигляд. Середина його ще лишалася світлою, але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурі. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась темна рідина. Близько до країв уже не можна було розібрати навіть літер, вони зливалися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості, не подумати про неї? Хіба він не знав раніше про подібні випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в наглухо зачиненій скриньці, де до нього не доходило вологе свіже повітря. Тепер пергамент активно вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався якийсь прискорений хімічний процес. Розклад, затриманий на тисячоліття в умовах закритої металевої скриньки, тепер відбувався невпинно, бурхливо, і ніщо не могло вже його загальмувати…