Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
Дмитро Борисович ілюстрував свою розповідь хуткими рухами, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Артем стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого йдеться.
— Так, хапає, схвильовано оглядає, обмацує й робить багато інших гарячкових жестів, цілком в дусі його експансивності. Він кладе меч, щоб помилуватися глеком, і відставляє глек убік, згадавши знову про вазу. Нарешті, він вибрав найціннішу річ… а може, навіть вирішив забрати з собою їх усі, щоб якнайглибше вразити друзів. Він повертається. І ось тут молодий шукач згадує, що, крім самих речей, великий науковий інтерес має й порядок, в
Дмитро Борисович зиркнув скоса на Артема. Той покірно схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він остаточно зрозумів, куди хилить археолог!
— Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, ніякого порядку не порушив, нічого не потоптав, — нерішуче спробував заперечити юнак.
— Я щиро дивуюся, Артеме! Яка ви прониклива людина! Адже я досі жодного слова не сказав, що мав на увазі саме вас. А ви — раз! — і здогадалися. Ну, так. Ви справді нічого не знайшли, нічого не затоптали й не порушили порядку… крім, скажімо, порядку в розумінні дисципліни. Гаразд. А от коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді, дорогий мій друже, чогось подібного до того, про що я розповів? Чи можете ви ручитися за це? Тільки чесно!
— Ні, — щиро визнав Артем.
— І тоді?
— Тоді, можливо, вийшло б по-вашому. Ні, навіть напевно вийшло б саме так!
— Що ж, принаймні чесне визнання.
— Але ж я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов… крім хіба…
Артем лукаво спинився. Зате археолог підвів голову:
— Крім чого?
— Крім цієї стіни з каменю.
— Що?
Археолог миттю схопився:
— Де? Яка стіна? З якого каменю?
Артем мовчки вказав на мурування, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси грубо обтесаних каменів, звивисті, ледве помітні шви скріплень.
— Стіна? Так, стіна. Мурування… безперечно, стародавнє, — схвильовано шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені. Він раптом увесь змінився, його не можна було впізнати. Де подівся його лекторський тон, яким він щойно читав Артемові нотацію, де поділися спокій і врівноваженість досвідченого вченого!.. Археолог то зводився навшпиньки, то присідав, то нахилявся вбік, вивчаючи звиви шва в муруванні, то, мов згадавши щось, повертався раптом назад, оглядаючи, освітлюючи каміння карбідкою.
Артем дивився на нього спочатку з повагою, потім з подивом, а потім і просто зацікавлено, навіть насмішкувато. Нарешті юнак хитро всміхнувся і примружив очі. Надійшла-таки і його черга! Він заговорив — розмірено і неквапливо:
— І ось цей експансивний, гм, не зовсім молодий шукач знайшов щось… чи йому, можливо, навіть вказав на це “щось” хтось інший. Це все одно. Головне, він побачив щось цікаве, — промовляв Артем, явно копіюючи попередній
Артем звивався, як в’юн, силкуючись звільнити своє вухо, яке несподівано опинилося в міцних пальцях археолога.
— Дмитре Борисовичу, я ж кажу, не буду! Пустіть!
— Пробачаю вам, юначе, тільки тому, що ви вказали мені цю стіну. І все одно, Артеме, ви — нахаба! Як ви смієте передражнювати старших? Ой, негоже, негоже: погано вас виховує Іван Семенович! Втім, про вас не варто говорити за таких обставин. Це ж надзвичайно! Як могли ви мені одразу не сказати про мурування? Чому ви мовчали стільки часу, відповідайте!
— Дмитре Борисовичу, але ж досі говорили ви, а мені доводилося мовчати, — мовив Артем, старанно розтираючи почервоніле вухо.
— То ви, нахабо, ще й звинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?
— Ні… просто я не мав часу.
— Негоже, повторюю, негоже. Але про це побалакаємо потім. Беріть мерщій карбідку і світіть мені!
Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували шви скріплень мурування. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. Нарешті археолог переможно свиснув і спинився. Він багатозначно поглядав на юнака:
— Артеме, ця стіна обіцяє нам чимало важливих новин і відкриттів. Я певен, що це буде саме так. І ми підемо з вами далі. Ви заслужили цього. Зараз ми вирушимо!
В Артема перехопило подих: невже? Проте археолог уже вів далі:
— Насамперед треба сфотографувати стіну в тому вигляді, в якому ми її побачили. Без цього не можна.
Вже зовсім спокійно, наче забувши про будь-яке хвилювання, він приготував свій маленький фотоапарат з електроспалахом. І коли фотографування було закінчено, коли зовнішній вигляд стіни було зафіксовано кілька разів, археолог знову підійшов до мурування.
— Так, — мовив він задоволено. — Тепер ми можемо приступити до розкопувань.
Артем нерішуче глянув на нього:
— Дмитре Борисовичу, а вас потім не звинуватять в археологічному святотатстві?
— Чому?
— Що ви почали розкопувати мурування без спеціального дозволу. Адже ви самі казали колись, що…
— Так, так, казав! — перебив його Дмитро Борисович. — Але, друже мій, який же я був би археолог, коли б не взяв з собою на час відпустки “відкритого листа”?
— А що це таке?
— Так називається державний дозвіл на право археологічних розкопувань. Зрозуміло? А він у мене в кишені! Отож, юначе, — наказав він коротко, — беріть вашу кирку!
— Єсть! Тільки навряд чи я впораюся з цією старою кладкою, адже вона, мабуть, уся скам’яніла…
— От зараз побачите. Підсуньте вістря під оцей камінь…
— А чому саме під цей, а не інший?
— Розмовляти будете потім. Підсунули?
— Так.
— Підіймайте його. Обережно! Так. А я зачеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!