Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
Камінь і справді дуже легко піддався і сковзнув униз. Як видно, Дмитро Борисович недаремно так уважно вивчав шви мурування…
— Легше! Допоможіть мені м’яко опустити його.
Вони вдвох обережно опустили камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.
— Дивіться, Артеме. Там, за стіною — порожнеча. Там — невідоме, яке зараз мусить відкрити нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Е, ні, зачекайте. Поспішати не можна. Ще один камінь. Скажімо, ось цей.
Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи
— Цей вхід, правда, не можна назвати дуже зручним. Але, юначе, ми з вами все одно скористаємося ним. Увага!
За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. Артем напружено стежив за його рухами, щиро заздрячи археологові: адже він перший ступив за загадкову стіну… Проте довго чекати юнакові не довелося, бо вже за кілька секунд з-за стіни долинув веселий, трохи приглушений голос Дмитра Борисовича:
— Артеме, лізьте! Я жду вас…
Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було легко дістати рукою. Груба стіна з великих необтесаних каменів відділяла їх од головної печери, точніше від бокового ходу тієї головної печери. Стіну складено руками стародавньої людини — можливо, тисячоліття тому! Але навіщо її було зроблено?
Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, яка, мабуть, була глухим закутком бокового ходу. В ній не було ні дверей, ні якихось інших отворів. Може, це склеп? Але в маленькій печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пухкого пороху на долівці та виступах кам’яних стін…
Разом з Дмитром Борисовичем Артем пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них бодай які-небудь сліди. Були ж у головній печері на стінах оті малюнки, чому б їм не бути й тут?.. Але на стінах загадкового приміщення не знайшлося рішуче нічого, ні будь-яких малюнків, ні слідів дотику людських рук взагалі.
— Безумовно, перед нами природне заглиблення основної печери, — тихим голосом проказав Дмитро Борисович. — Цією стіною воно відокремлює вхід. Зроблено все це навмисне. Так. Проте — з якою метою? Склад? Ні, бо тут нічого немає, крім пороху.
— А може, тут уже побував хто-небудь до нас і забрав усе, що було в печері? — висловив догадку Артем.
— Ні, це виключено. Мурування стіни було абсолютно ціле, я оглянув його уважно. Немає жодних ознак, жодних слідів. Та хіба ж став би грабіжник потім замуровувати стіну знову? Ні, ваше припущення нереальне, Артеме. Дивно… навіщо ж було замуровувати цю порожню заглибину?..
Дмитро Борисович замислився. Артем усе ще дивився на нього з прихованою надією. Він сподівався: ось зараз археолог щось вирішить, ось зараз він знайде розв’язання. Вони повернуться до товаришів з важливими новинами, Ліда здивовано підведе брови… у неї це виходить дуже гарно, просто хоч малюй! Втім, при чому тут Ліда? Значно важливіше зацікавити Івана Семеновича. Тоді він уже не заперечуватиме щодо археологічної розвідки… Як каже Дмитро Борисович: “археологічна лінія”. Прямо отакими рівними лініями й підіймаються брови над ясними насмішкуватими зеленуватими очима Ліди… От, знову про Ліду! Та що ж це таке? Тут — серйозні справи, можливі якісь надзвичайні відкриття, а він про Ліду й Ліду… Ось зараз Дмитро Борисович розв’яже задачу — і тоді, тоді..
Але Артемові сподівання
— Не знаю, — зітхнув він. — Ніколи сам такого не зустрічав, і не чув про подібні випадки в інших дослідників. Треба порадитись, обміркувати і не поспішати. Мабуть, це найголовніше в таких ситуаціях, Артеме: не поспішати! Так. Юначе, ми зараз повертатимемося, — сказав він рішуче. — Давайте старанно зберемо зразки грунту, цього пороху. Беріть оцей конверт. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім — біля тієї. Я візьму посередині печери.
— А що ж він дасть нам, той порох?
В голосі Артема бриніло гірке розчарування. Такий був цікавий багатообіцяючий початок — і ось маєш, якийсь порох! Нічого собі, цінна знахідка, буде чим пишатися, коли повернемось…
— Ой юначе, — всміхнувся Дмитро Борисович, — не буде з вас ніколи справжнього, серйозного археолога, не буде! Вам би тільки скарби знаходити, золоті келехи й коштовності, чи не так? І тоді ви говорили б, очевидно, значно веселіше, правда? Друже мій, порох теж може допомогти науковцеві. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам — і ви будете з більшою повагою ставитися до скромного сірого пороху. От ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І можемо довідатися, що він складається з зотлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. О, тоді просто відповісти на наше основне запитання, яке зараз здається нам таким складним: загадкове заглиблення печери, відділене кам’яним муром, служило нашим предкам, наприклад, складом одягу чи продовольства. І все стане на місце, все з’ясується дуже легко. Зрозуміли тепер, яке значення може мати звичайний сірий порох на долівці печери?
— Страшенно цікаво, — незадоволено пробурмотів Артем. — Якщо так, то не варто було й лазити сюди. Тільки одяг псували. А. лекцію я міг би і дома прослухати…
— По-перше, неввічливо, друже мій, а по-друге, — взагалі дурниці. Науці потрібно все. Цінна кожна крихітка знання. Саме наша, між іншим, наука археологія майже цілком складається з отаких крихіток. Треба тільки вміти їх помічати, вивчати, систематизувати. От у ставленні до таких дрібничок і виявляються властивості і якості справжнього археолога. Еге, але ж ніяк не в галасливому захопленні, не в запальних вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки, бодай і дуже коштовної!
Артем слухав цю імпровізовану лекцію і акуратно збирав порох у конверти. Але що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки знання, все одно куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч або хоч би бронзовий глек, не кажучи вже про якусь там золоту тіару скіфського вождя… ех, і здорово було б!..
Раптом Артем спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Виступ у стіні?.. Але він не такий, як усі інші… Наче засипаний землею кам’яний куб… Що ж воно таке? Артем хутко озирнувся.
Дмитро Борисович зосереджено насипав у паперовий конверт порох посередині печери і не дивився сюди. Тільки два кроки — і Артем уже відкидав землю з прямокутного виступу. Тверда, нерівна поверхня… ні, це не камінь, не виступ… Артем відчув, як шалено закалатало його серце. Швидше, швидше!
— І знову я примушений відзначити, що у вас не все гаразд з дисципліною, юначе, — почув він немов звідкись здаля голос археолога. — Хіба я там казав вам брати зразки? Ой, який ви неуважний, друже мій, який недисциплінований!..