Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
Артем навіть жартував з приводу цього:
— Все одно виходить, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад…
— Але ж то була не легенда, дорогий мій Артеме, а уривок справжньої історії, — зауважив Дмитро Борисович.
— Ну, хай з історії. Так от, жалобну подорож племені до Гер можна порівняти з просуванням великої юрми перського царя Дарія. А ми тут — як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки партизанськими наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід, незалежно від того, чи. іде він од легенди, чи від історії, як ви кажете? Обов’язково треба буде віддячити старому Ормадові!
Артем і Дмитро Борисович уже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем особисто зацікавився луком і стрілами. Чомусь йому дуже сподобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, юнак безнастанно тренувався. І тепер досяг певних успіхів, влучаючи стрілою в стовбур дерева на відстані близько п’ятнадцяти метрів. Так, це був успіх, але Артемові було ще далеко до вправності Варкана або інших скіфських воїнів чи мисливців. Вони без промаху влучали в той самий стовбур за тридцять, а то й сорок метрів!
Крім того; Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо кому не заважало. Досить було юнакові побачити перед собою не стовбур дерева, а живу ціль — зайця чи лисицю, — як стріли його починали наче навмисно падати далеко від цілі…
Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно. Його худорлява висока постать, його довгі жилаві руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, зловісно виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той змушений був захищатися цілком серйозна. Блискуча сокира в наполегливих руках запального Дмитра Борисовича ставала справжньою і загрозливою зброєю. Чужинці непогано опанували мистецтвом володіти невідомою їм доти скіфською зброєю…
— Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, — жартував Артем. — Надто ви з цією сокирою схожі на славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчськоію… ну, того самого, що захищав честь прекрасної Дульцінеї…
— Що таке? — наче образився археолог.
— Та ви не сердьтеся, це ж правда. Їй-бо! Ви такий самий довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте, я не те хотів сказати, просто невдало висловився, слово честі! — враз змінив Артем свій насмішкуватий тон, бо побачив, як довга б жилава рука Дмитра Борисовича потяглася до його вуха. Це було б надто образливо: перед очима всіх товаришів-скіфів — за вухо, та ще кого? Молодого і могутнього чаклуна-чужинця, що вміє викликати вогонь і грім з-під землі!..
Тому Артем змовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер круглі металеві скіфські шоломи з вирізом для обличчя. На цьому наполіг Варкан; Роніс також підтримав його, кажучи:
— Навіщо ризикувати? Найулюбленіший скіфський бойовий удар — це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менше небезпеки… адже невідомо, що може незабаром трапитися…
День у день велика скіфська жалобна процесія посувалися до Гер — і день у день загін Варкана рухався слідом за нею. Загін то йшов позаду, то відходив убік і посувався паралельно процесії, схований у високій рожевій траві, яка була тут заввишки з коня. Це було потрібно зокрема і для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не порушувалося його листування з Лідою та Іваном Семеновичем.
Тепер
Розмова тривала далі. Тільки-но Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая, Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав потрібні накази. Мисливці поїхали назад.
Обличчя Варкана було дуже похмуре. Але ще смутнішим був Роніс. Хоч він не гірше від мисливців знав про всі події, які відбувалися в племені, але розповідь не могла не вплинути на нього. Мисливці розказали, що Дорбатай готує нову велику відправу з людськими жертвами. Тепер він влаштовував подібні відправи чи не щодня, і щодня гинули греки-раби, яких віщуни вбивали на славу богів…
Роніс сумно дивився на багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, дружньо поклав йому руку на плече:
— Заспокойся, друже, — м’яко мовив він. — Вже недовго лишилося ждати. Ще днів два-три. І тоді настане кінець усьому тому, що пригнічує й мучить тебе. Чи ж ти не віриш мені?
Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули в світлі вогнища. І в голосі відчувався великий біль, коли ві відповів:
— Я вірю тобі цілком, Варкане, інакше не був би тут з тобою. І я твердо вірю в те, що ми переможемо! Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів…
— Хіба ж це погано, Ронісе? — здивовано спитав Варкая.
— Ні, не погано, — зітхнув грек. — Але іноді це заважає мені… і ти недавно сам помітив це, друже. Коли та ненависть охоплює мене, я забуваю про загальну справу і мрію тільки про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував! І я думаю… коли б Дорбатаєві пощастило врятуватися від моєї помсти… тоді я не буду задоволений!
— Він не врятується, Ронісе!
— Так, не врятується… доки я живий.
Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів металом.
— Ну, а якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане я не боюсь нічого! Проте може трапитися так, що мені не пощастить віч-на-віч зустрітися з моїм давнім і найненависнішим ворогом. І так може статися, Варкане, бій є бій, і ніхто не гарантований од випадку. Ти сам воїн — і добре розумієш це, чи не так?
— Так, — тихо погодився молодий скіф.
— Це може статися, — повторив Роніс. — Випадкова стріла… чи сокира ззаду… і мене вбито чи поранено… я не зможу здійснити те, що палить мені груди пекучим вогнем. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, я не можу повернутися до потрібної справи, мені хочеться негайно ж, власними руками розірвати горлянку старому злочинцеві! Розірвати — а там будь-що!.. Слухай мене, Варкане. Чи друг ти мені, брат і друг назавжди?