Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
І як би не закривав Іван Семенович повстяні краї, як би не ховала голову Ліда, намагаючись не бачити й не чути нічого, — від страшних звуків не можна було сховатися.
Всі події цього дня, включаючи й напружену небезпечну розмову з Гартаком, остаточно знервували дівчину. Спочатку вона лише тремтіла від страху, коли почалася урочиста відправа і залунали похмурі молитви віщунів, що передували кривавим людським жертвам. А потім… потім Ліда не могла вже нічого вдіяти. Вона заплакала. Сльози лилися з очей потоком. Дівчина затуляла руками вуха, щоб не чути того, що відбувалося
Знервований був і Іван Семенович. Спочатку він сподівався, що Ліді пощастить перебороти себе, якось вгамувати почуття. Адже так бувало раніше. Він мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на дівчину, щоб вона не відчувала його присутності. Але сьогодні було інакше, плач Ліди поступово перетворювався на нервовий припадок. І Іван Семенович не знав, що робити, аби заспокоїти дівчину.
А Ліда плакала гіркими слізьми, ховаючи голову в подушку, її плечі здригалися, обличчя було мокре від сліз. Вона вся тремтіла — і дедалі більше плакала, не говорила, а вже викрикувала слова.
— Я не можу! Не можу більше! Іване Семеновичу, не можу! — майже кричала дівчина. — Що вони роблять! Як сховатися?.. Мерзенні вбивці! Не можу, ой, не можу!
— Не думайте про це, Лдо, — похмуро мовив геолог. — Ви надто знервовані. Ну, ось що. Загорніться в ковдру і спробуйте заснути. Це єдине, що ми можемо.
— Та що ви, глузуєте з мене? Як спати? Там мучать людей, а ви… так безжалісно… байдуже… Ой, не можу!
Її крики посилювалися, змішуючися з вигуками, що долинали знадвору, з лементом людей, яких убивали, з гуркотом тимпанів і пронизливим свистом кістяних дудок. Все це разом створювало страшну, божевільну мішанину, від якої йшла обертом голова.
— Ну, заспокойтеся, Лідо. Не можна так, слово честі! Ми ж все одно безсилі.
Геолог намагався говорити розсудливо, переконливо, але це не впливало. Ліда плакала.
Раптом тимпани залунали гучніше. Здавалося, їх стало вдвоє більше. Високий свист дудок, вигуки долинули з новою силою.
— Який жах! Я не можу, ой не можу!
— Лідо, досить! Заспокойтеся!
— Ні, не можу! Зроблю! Зроблю!
Вона підвела голову. Її очі, мов скляні, втупилися в постать.
— В мене розривається серце, Іване Семеновичу. Я побіжу туди, я не допущу цього! Чуєте? Не можна лишатися тут… Не тримайте мене!
Вона дійсно схопилась і рвонулася до виходу. Геолог ледве встиг затримати її і силою посадити знову на килим. Так, справа обертається дуже погано…:
На мить він задумався, наче хотів докладно обміркувати становище. Нараз Ліда почула його гучний, владний голос, який ніколи не чула від завжди лагідного і стриманого Івана Семеновича!
— Замовкніть! Ви чуєте, замовкніть! Ви не допоможете, і я не допоможу! Ми тільки зіпсуємо всю справу. Мовчіть! Досить цієї істерики! Чуєте? Мовчіть, бо я…
Він міцно схопив Ліду за плече: аж було боляче, так він його стискував. А друга рука… друга заносила дужим кулак над головою дівчини! Ліда злякано відсахнулася: ніколи, ніколи за всі роки не бачила вона його таким! Зціплені зуби, люте обличчя з грізно нахмуреними бровами. Глибокі зморшки прорізали щоки. Примружені очі загрозливо дивилися
— Іване Семеновичу… що з вами?.. я боюся… я…
— Мовчіть!
Кусаючи губи до крові, Ліда втягнула голову в плечі. Це було надто страшно. Але вона замовкла. Тільки час від часу десь зсередини проривалися в неї схлипування. Та сльози рясно лилися з-під тремтячих повік, — їх вона не могла стримати.
До неї долинали шалені вигуки віщунів, чиїсь одчайдушні крики — і все це змішувалося із звуками тимпанів і свистом дудок. А перед очима було загрозливе обличчя Івана Семеновича, воно ввесь час ввижалося їй. Вона мов бачила над собою його піднесену руку з міцно стисненим кулаком і мовчала. Ніколи, ніколи в житті вона не почувала себе такою нещасною, самотньою, скривдженою…
А Іван Семенович постояв ще трохи біля Ліди, знесиленої, маленької, тремтячої і жалісної, подивився на її спину, що здригалася від ридання. Його рука повільно опустилася, майже торкнулася золотавого волосся дівчини. Погладити те волосся, приголубити бідолашну дівчину… Але Іван Семенович стримав себе: не можна зараз втішати її, хоч би як хотілося йому зробити це і хоч як важко було йому самому так безжально загрожувати любій, дівчинці. Адже, коли він не стримається, може знову статися цей нервовий припадок… Ліда могла вибігти, накоїти такого, що потім не знатимеш, як виправити…
Іван Семенович глибоко зітхнув. Ця сцена коштувала йому надто багато. Він відчував, як здригається його рука, як підступають до горла гарячі хвилі, немовби його самого поривало заплакати.
Він дивився на Ліду мовчки, йому було безмежно жаль її, цієї тендітної чудесної дівчини з її м’яким чутливим серцем, яку він щойно навмисне лякав, збираючи всі скли, щоб стриматися самому. Але що ж ще міг би він зробити? Адже треба було будь-що вплинути на Ліда обірвати її припадок, спинити її…
Іван Семенович ще трохи постояв біля неї.
“Здається, заспокоюється поволі”, — подумав він. Повільно й тихо відійшов од неї, сів на своє улюблене місце під стінкою воза і закурив люльку.
Вигуки зовні стихали. Ще лунали тимпани, але й вони немовби втомились. Іван Семенович сильно затягся. Приємно було відчувати, що люлька потроху заспокоює. А Ліда? Як вона?
Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулося її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася й непомітно для себе заснула.
Люлька давно вже згасла, вже й віз рушив з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами висока суха трава, а Іван Семенович усе ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовто-рожеву смугу лісу, за яким височіли круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна було розгледіти, вона ховалася серед низьких сірих хмар. І дивно було уявити собі, що за тими сірими непроникливими хмарами ховається кам’яна стеля, сотні метрів кам’яної породи… і тільки вище, далеко-далеко, існує справжній сонячний світ, звідки вони попали сюди…