Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
— Ну, спочатку, справді, на нас напав загін воїнів. І звідки, дивуюся, Дорбатай довідався, де ми ховаємося?.. Хотіли нас захопити зненацька.
— І що ж?
— Довелося захищатися, нічого не вдієш, Дмитре Борисовичу. Поки вони вагалися, я сам трохи напав на них…
— Як? Ви самі?
— Ну, кинув кілька пістонів. Звісно, налякав їх. І вони втекли. От і все.
— Отак і втекли?
— Якби не втекли, то ми з вами не розмовляли б зараз спокійно, — розсудливо зауважив Артем.
— Ах, юначе, та хіба ж так розповідають? Я тут мало не
— Дмитре Борисовичу, слово честі, нема про що довго розповідати. Я ж вам кажу — невеличка сутичка, і все. До того ж нам треба негайно переїжджати, перебазуватися на інше місце, бо тут стало для нас досить небезпечно. А потім усе, все розкажу, обіцяю вам, всі чисто подробиці, якщо вам буде цікаво… Е, а це ще хто?
У напівтемряві мелькали якісь тіні. Це були вершники, що вели навантажених коней. Проте не ворбги ж? Інакше Варкан не розмовляв би з ними так дружньо…
— Роніс! — зраділо гукнув Дмитро Борисович.
Один з вершників зліз з коня і підійшов до археолога і Артема. Це справді був Роніс. Він, як звичайно, ввічливо і стримано вклонився Дмитрові Борисовичу.
— Я дуже радий був довідатися, — промовив він задоволено, — що воїнам Дорбатая не пощастило захопити вас зненацька. На жаль, я не встиг попередити Варкана, бо й сам довідався про намір Дорбатая вже тоді, коли загін вирушив. Той загін мав спеціальний наказ…
— Навіть спеціальний? — здивувався Артем.
— Так. Наказ покінчити з вами остаточно. Вистежити вас і…
— Вбити?
— Ні, якби пощастило, то захопити живими. Але Дорбатай наказав начальникові загону не спинятися й перед тим, щоб повбивати вас. Він звичайно волів бачити вас живими, бо вбити він завжди встигне. Але якщо ні, — то мертві ви були б для нього безпечніші.
— Очевидно, він має рацію, — насмішкувато відповів Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича. — Але нібито воїнам не пощастило ні перше, ні друге!
— Втім, може пощастити іншим разом, якщо ви залишитеся тут, — серйозно зауважив Роніс. — Бо ж тепер відомо, де ви перебуваєте.
— Це правильно, — погодився археолог. — І Артем уже запропонував, щоб ми перебралися на інше місце. Мені дуже не хочеться, щоб повторилася сьогоднішня історія.
— Та ще й з гіршими для нас наслідками, чи не так, Дмитре Борисовичу? — додав Артем.
— Тим більше, — ледве помітно посміхнувся Роніс, — що ті гірші наслідки дуже завадили б здійсненню наших планів. Тому ми одразу й вирушимо, щоб не лишатися тут ані хвилини. Варкан нібито вже визначив місце: він знає цей ліс як ніхто.
Артем сів на свого коня. Дмитро Борисович після кількох невдалих спроб теж опинився, нарешті, на спині кобили, якій він вирішив довіритися. В сутінках видно було, що Варкан уже рушив. Слідом за ним посувалися люди, що привели навантажених зброєю коней. За ними їхав Роніс з чужинцями. А весь похід замикали молоді скіфські воїни — товариші Варкана.
Роніс розповідав новини.
— Стійбище, — говорив він, — вирушить
— Набальзамовано? — зацікавлено перепитав Дмитро Борисович. В ньому одразу прокинувся дух запального археолога. — Яка шкода!.. Ні, не те. Я хочу сказати, яка шкода, що я не бачив цього. Це ж так цікаво! І так швидко зробили?
— Це досить нескладна операція, — відповів Роніс.
— А саме? Розкажіть, Ронісе! І якомога докладніше, бо це мені страшенно цікаво, — сказав археолог так запально, що грек ледве помітно всміхнувся.
— Гаразд, — відповів він, — хоч про всі ці операції я знаю небагато. Адже я не віщун… Жерці намазують труп воском, розрізають черево, вичищають його. А тоді наповнюють рубаними травами, ладаном, насінням селери, анісом… Потім знов зашивають черево і кладуть труп до похоронної повозки. От і все, що я можу сказати.
— І це все? Малувато, Роніс! — засмучено відізвався Дмитро Борисович.
— Все. Більше я нічого не знаю. Тепер стійбище може відправитися в путь.
— І ніяких інших готувань не буде?
— Більшість кибиток і повозок уже готові до траурної подорожі. Дорбатай поспішає…
— Чому? — поцікавився Артем.
— Бо за законом Гартак може стати повновладним вождем лише після поховання вождя. До того часу, мовляв, душа Сколота перебуває в стійбищі й ніхто інший не може бути вождем. Так вірять скіфи. А Дорбатай хоче закріпити свою перемогу. Крім того, і сам Гартак, на мою думку, хотів би якнайшвидше позбавитися тіла Сколота, яке нагадує йому про його участь, у вбивстві рідного батька…
— Коли це єдина причина… — дещо задоволено протягнув Артем.
Роніс хутко глянув у його бік.
— Ні, є ще й друга, — сказав він. — Гартак, крім того, мріє, як ви знаєте, одружитися з вашою дівчиною…
— Мерзотник! — вихопилося в юнака.
— Так чи інакше, він ладен був би вчинити ще який-небудь злочин, аби прискорити це. Тільки поки що в нього зв’язані руки. Знову-таки, до поховання тіла Сколота він не може одружитися — забороняє закон. Втім, закони — в руках Дорбатая. Хто знає, що йому можуть сьогодні або завтра сказати боги?.. Раптом вони дозволять Гартакові одружитися, не чекаючи врочистого похорону?.. Все може бути…
— Тоді ми зобов’язані якнайшвидше визволити Ліду… І Івана Семеновича. Я ж весь час кажу про це! — гукнув Артем.
Роніс знову глянув на юнака. Дмитро Борисович пояснив йому зміст того, що сказав Артем.
— Так, про це треба серйозно подумати, — мовив він по паузі. — Адже коли Дорбатай погодиться, то одружена ня може відбутися невдовзі, навіть під час жалобної подорожі. Раби, які прислужують Гартаку, казали мені, що він тільки про це й думає… І мені, на жаль, здається, що Гартак..і випросить-таки у Дорбатая дозвіл богів на одруження… Адже вони обидва зацікавлені в тому, щоб за всяку ціну зберегти дружні взаємини один з одним. Отож це можливо… і я був зобов’язаний сказати вам про це.