Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
Ліда безпорадно глянула на Івана Семеновича:
— Мабуть, вони вважають, що ми так само можемо порозумітися з ними, як Дмитро Борисович?
— Так, Дорбатай гадає, що ми знаємо грецьку мову, якою говорить цей чорнявий.
— Але ми її не знаємо… і Дмитра Борисовича немає. Що ж робити? Хоч зрозуміти що-небудь…
Іван Семенович невесело посміхнувся:
— Це було б, звісно, непогано… Втім, догадатися все-таки можна, Лідо. Мабуть, це знову якісь пропозиції. Які саме — я не знаю. Але ми у такому становищі, що не можемо ні від чого відмовлятися. Треба будь-що виграти час. Розумієте? Отож треба погоджуватися,
— Погоджуватися на все? — боязко запитала Ліда.
— Так!
— Рішуче на все?.. — голос дівчини уривався. Вона добре пам’ятала, що Гартак бажав узяти її собі за дружину. Невже ж Іван Семенович забув?
Проте геолог твердо відповів:
— На все, Лідо… ну, звичайно, до певного часу.
— Але звідки ми знаємо, коли настане той час? Ми ж не розуміємо жодного слова, Іване Семеновичу!
— Будемо придивлятись. Я ж кажу, — у нас зараз немає іншого виходу. Найважливіше — виграти час. От подивіться, чи буде помітно, що я нічого не розумію?
І він якнайуважніше почав слухати чорнявого перекладача, удаючи, ніби намагається не пропустити жодного слова. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи ще подумав, наче зважуючи і вирішуючи щось важливе, — і нарешті ствердно кивнув головою.
Це справило на скіфів величезне враження. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано погладив свої довгі сиві вуса: очевидно, старий віщун не сподівався, що полонені так швидко погодяться на його вимоги. Гартак, чимсь дуже задоволений, знову жваво заговорив з Дорбатаєм, але той не відповідав. Він мовчки вказав на Ліду й зневажливо знизав плечима. Іван Семенович схилився до дівчини і прошепотів:
— Майте на увазі, вам також треба буде погодитися, якщо вони звернуться до вас… ну, кивнути головою чи що…
Саме в цей момент перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. З улесливим поклоном він шанобливо звернувся до дівчини, показуючи на Гартака, розводячи руками, немов хотів висловити своє співчуття. Що лишалося робити Ліді? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого до кінця, намагаючись бути спокійною, а потім схвально кивнула головою. Гартак засміявся. І тоді дівчині стало все ясно: своїм схвальним кивком вона дала згоду стати дружиною цього огидного чоловіка! Інакше — чого б він так відразу зрадів і швидко заговорив знову з Дорбатаєм?..
Ліда безсило схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Розсудливі слова Івана Семеновича допомогли їй опанувати себе:
— Лідо, не хвилюйтесь! Від нашої умовної згоди до її фактичного виконання — велика відстань.
— Та чи ж усвідомлюєте ви, Іване Семеновичу, про що тут іде мова? На що я даю згоду? — майже з одчаєм скрикнула Ліда.
— Усвідомлюю і розумію. Не хвилюйтесь. Нічого не трапиться і не може поки що трапитися. Всім цим ми тільки виграємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.
— А коли він, цей Гартак, просто звідси забере мене до своєї кибитки? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..
Ліда мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше переконливості, бадьорості:
— Все це робиться не так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І його весілля має бути урочисте. І для цього треба немало часу. Та й Артем з Дмитром Борисовичем
Так, Ліда розуміла й сама, що вибору нема. Проте вона не могла подолати в собі почуття огиди. Іван Семенович говорить дуже переконливо, це так. Але хіба ж може хто знати, що вигадають Дорбатай та Гартак? Ах, і навіщо цей проклятий Гартак зацікавився нею! Та невже ж вони ще звертатимуться до неї, невже ж вона змушена буде ще відповідати, погоджуватися? Ні, в неї більше не вистачить сили, не вистачить!..
На щастя, перекладач, виконуючи дальший наказ Дорбатая, вже не говорив довгих промов. Він виразно запросив обох полонених вийти з намету. І це було дуже слушно, бо Ліда не могла вже навіть терпіти присутності Гартака, який до того ще й кидав на неї виразні погляди, наче був певен її прихильності.
Вони вийшли з намету. Яке щастя не бачити остогидлих облич двох убивць, які, отруївши старого Сколота, одразу взялися за свої дальші оборудки!
Чорнявий перекладач супроводжував Ліду й Івана Семеновича, лишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він раз у раз звертався до полонених, гадаючи, що вони розуміють його. І справді, дещо вони розуміли — хоча б| з його красномовних жестів. Їх можна було б перекласти приблизно так:
“Тікати не можна, бо ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді вб’ють!”
Втім, куди і як могли вони втекти?..
Така ж велика озброєна охорона була поставлена і круг кибитки, куди привели чужинців. Добре ще, що та охорона лишалася зовні, а до самого намету ніхто не зайшов, крім двох віщунів, які вказали Ліді й Івану Семеновичу на килим і розв’язали їм руки. Нарешті!
Розминаючись з помітною насолодою, геолог сказав:
— Бачите, Лідо, це вже перші наслідки того, що ми погодилися на невідомі нам пропозиції Дорбатая…
— Хіба ж невідомі? Хіба ж ми не знаємо, про що йшла мова? — безнадійно сумно відповіла дівчина.
— Не перебільшуйте, Лідо. Відносно того, про що ви говорите, ми можемо поки що тільки догадуватися. Згодом усе буде ясніше. А тим часом — хіба не краще нам стало? Адже з розв’язаними руками навіть і думати якось краще, чи не так?
Засмучена дівчина тільки схилила голову: вона не знаходила в собі сили, щоб підтримувати розмову…
— А ось і дальші наслідки, — повеселішав геолог. — Бачите, це вже докази того, що наші хазяї турбуються про побут своїх в’язнів! Давайте вечеряти, Лідо, — запросив Іван Семенович, показуючи на блюда й глеки, що їх принесли й поставили на килим віщуни.
До ранку полонених ніхто не турбував, навіть не заходив до намету. Тільки голоси вартових, що долинали зрідка знадвору, нагадували, що Ліда й Іван Семенович перебувають під пильним наглядом. Так, Дорбатай цього разу вирішив якнайпильніше оберігати небезпечних чужинців.
А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби й не було вечора ніяких страхів, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні, буденні речі:
— Слухайте мене уважно, Лідо. Насамперед нам з вами треба поводитись, я б сказав, цілком невимушено. От нічого не трапилося, та й усе. По суті, так воно й є. Нас з вами непогано годують, наче в будинку відпочинку, піклуються про нас. Ми наче гості Дорбатая.