Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
Ліда з докором подивилася на геолога:
— Навіщо ви жартуєте, Іване Семеновичу? Тільки щоб мене заспокоїти? Але ж я не дитина і все розумію. Я погодилася робити так, як ви вважаєте за потрібне. Отож не треба мене заспокоювати…
Іван Семенович усміхнувся.
— Ну, гаразд, гаразд. Розмовлятимемо як дорослі. Наше з вами тепер гасло — терпіння і обережність, Лідо. Нічим не дратувати Дорбатая і Гартака, бо ми в їхній владі. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися, цілком згодилися…
— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака? — обурено вигукнула дівчина.
— Так, на словах
Вдень полонених повели на урочисту відправу. Вона за звичаєм відбувалася біля тієї самої священної купи хмизу, де Артем свого часу переміг Дорбатая. Тепер старий віщун святкував свою велику перемогу! І ніхто не міг би відмовити йому в розумі, в умінні використати для своїх потреб усі можливості.
Дорбатай переміг Сколота, підступно отруїв його, навіть проголосив відступником. Тепер Сколот уже не міг зашкодити широким планам віщуна; навпаки, його мертве тіло могло тепер послужити йому.
На честь померлого Сколота відбулась урочиста відправа. Дорбатай зовсім не збирався позбавити старого вождя тієї шани, на яку той мав право, як вождь племені. Навіть більше того; урочиста церемонія мала довести скіфам, що Дорбатай відчуває велику братерську любов до померлого брата. Ця любов примушує, мовляв, старого віщуна поховати Сколота, незважаючи на наглу смерть, за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота, — хай, така була їх свята воля! Але він був великим вождем. І тому мав право на всі пишні церемонії, які до того ж привернуть до себе увагу скіфів, примусять їх забути про ворожнечу, яка існувала між братами. Адже похорони провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з грізними богами, благаючи в них простити провину свого брата. Дорбатай керуватиме всіма пишними обрядами — і все це повинно збільшити його вплив, його силу!
Не гаючи часу, Дорбатай вів далі свою складну й добре обмірковану гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви, як того вимагали священні звичаї. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову у нього на грудях, затулила вуха і лише час од часу нервово здригалася.
Ця жорстока церемонія справила на дівчину важке, гнітюче враження. Принаймні з годину після повернення з степу вона лежала в кибитці майже непритомна, не відповідаючи на запитання Івана Семеновича, наче нічого не чула й не бачила. Після кількох невдалих спроб вплинути на знервовану дівчину Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував більше втішати її. І це було на краще. Поступово дівчина опанувала себе.
Вона сіла на килим, ще бліда, рухи її були трохи непевні, але
Раптом залунали гучні, збуджені вигуки вартових, що оточували, як звичайно, намет чужинців. Мовби вони чогось злякалися… Що таке?.. Ліда підвела голову, прислухалась. Очі її враз заблищали.
— Діана! Діана! — радісно вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це ж Діана!
Справді, тепер уже виразно було чути грізне гарчання собаки. Вона, мабуть, підбігла до кибитки, бо гамір і злякані вигуки скіфів посилилися. Ще загрозливе гарчання — і Діана опинилася в кибитці. Ніхто не насмілився, як і раніше, спинити її!
Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала їм руки, стрибала і намагалася облизати від надміру почуттів ще й їхні обличчя. Сміючись, ще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану, обіймала її і називала найлагіднішими іменами.
А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, тим часом помацав нашийник собаки, витягнув звідти клаптики паперу, подивився на них, лукаво посміхнувся й подав Ліді.
— Ну от, люба моя, здається, я можу вручити вам те, що відразу поліпшить ваш настрій, — сказав він. — Бачу, ви навіть не питаєте, що це таке, чи не так, бо самі розумієте. Ага, ага, лист від нашого Артема! І, гадаю, на вашу адресу.
— Чому на мою, а не на вашу? — ніяковіючи, спробувала заперечити дівчина.
— От цього вже не знаю, — ще лукавіше посміхнувся геолог. — А втім, навіщо витрачати час на зайві розмови? Беріть читайте. І після того — дуже прошу вас! — принаймні перекажіть мені зміст, бо мені також цікаво знати про справи наших друзів. До речі, якщо там є якась таємниця, можете її обминути…
Ліда зашарілась. Не відповідаючи на жарти Івана Семеновича, одразу почала вголос читати нерівні, поквапливі рядки.
— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба негайно відповісти, бо вони дуже турбуються про нашу долю.
— А таємниць, як ви висловилися, в листі немає, — зауважила Ліда.
— Хай вас це не бентежить, любонько, — наче між іншим озвався Іван Семенович. — Зараз немає, то, напевно, будуть… Проте до діла. Беріть мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про все, що сталося з нами після нашої розлуки. Можете цього разу не заощаджувати папір.
Ліду не треба було підганяти. Через хвилину вона вже старанно писала якнайдрібнішим почерком, розповідаючи Артемові все, все. І скільки ж, справді, вмістилося в тому великому, трошки розкиданому, але переповненому почуттів листі! Закінчувався він так:
“І вже коли я писала цього листа, довелося раптом увірвати його, бо до нашої кибитки несподівано ввійшов, уяви собі, сам Гартак у супроводі кількох рабинь. Він намагається бути поважним в золотому шоломі Сколота, але такий самий гидкий, як і раніше. Рабині принесли різні коштовні речі — золоті оздоби, килими, чаші та багате скіфське вбрання. Поклали все це переді мною і пішли. А Гартак указав мені на ті речі рукою — мовляв, усе це мені в подарунок. Ти розумієш, Артемчику, він робить мені подарунки, цей негідник!