Твори
Шрифт:
От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський 44 скаржиться в тій же «Пролетарській правді», що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну замітку, з якої довідується про асигновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, з другого — йому пропонують покинути вивчення англійської політекономії, бо й без неї ми можемо розпізнати класовий підхід Могилянського. З одного боку, він чув, що Жеромський 45 за свій «більшовицький» роман
Наші «критики» не хочуть розуміти такого простого й давно відомого факту:
— Лопе де Вега 46 написав у свій час більше в сто разів, ніж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники. Отже, було що читати, “було й чим задовольнити потребу читача. Але він, Лопе де Вега, був талант, і тому його читали, і тому він зробив для свого часу стільки, скільки ми всі разом, очевидно, не зробимо.
Наше завдання підготовити відповідний грунт і відповідну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би маленький Лопе де Вега. Бо, як показує дійсність, тільки він виконає в мистецтві історичну роль, тільки він дасть для свого класу те, чого цей клас вимагає.
Отже, резюме:
З кризою пролетарської літературної творчості намітилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетарської літературної творчості. Найлютішим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія зі столипінських «отрубів». Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Вульгарний марксизм є продукт цієї роботи. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальніше питання.
Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник Радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає активну участь, але не як цілком ізольована організація, а як до певної міри диференційована група «сили, покликаної ліквідацією старого ладу». Частина з неї, менш витримана, пішла за вульгарним марксизмом.
Розділ «Дві сили» скінчено. Тепер ми перейдемо до деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим читачам. Ми вважаємо за потрібне з’ясувати, нарешті, що ми розуміємо під психологічною Європою, як ми дивимось на формалізм, яким нас докоряють і т. д. Ці питання не менш цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.
ПСИХОЛОГІЧНА ЄВРОПА
Завдання дослідника-марксис-та — взяти на облік усі необхідні особливості розвитку, все складне переплетіння дійових осіб і впливів.
«З абетки комунізму».
Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вульгарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю ворожої собі соціальної групи» Ми підкреслюємо о б’ є к т и в н о, бо ж смішно припускати, щоб людина сама хотіла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання саме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим громадянином, а з одним із видатних комуністів.
Але відкіля цей вульгарний марксизм?
Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера масо-візму:
—
Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів подано було її на «плужанських» вечорницях! Якою чудовою симфонією звучала вона кілька років.
Діалектика є революційний нерв марксизму і в той же час є логіка протиріч. «Все тече», як казав стародавній філософ Геракліт 4 . До руху, коли річ буває в процесі становлення, треба прикладати формулу: «або так, або ні». Селянство в умовах буржуазної державності в своїй незаможницькій частині є, безперечно, потенціальний пролетаріат, цебто воно, не будучи пролетарським класом, має тенденції зробитись ним.
Але чи можна цю формулу прикладати й без всяких застережень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?
Оскільки ми вступаємо в фазу «непа», оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлуатувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібнобуржуазну прослойку, остільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:
— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки — дбаємо, щоби він якомога безболісно пережив період накопления багатств.
Отже, говорити в даних конкретних умовах про селянство як про потенціальний пролетаріат доводиться дуже й дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділяти й відносити до потенціального буржуа.
І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й «зарито собаку».
Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника ма-совізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про одного
з видатніших українських громадських діячів.
В6 —7 числі журналу «Життя і революція» вміщено було дискусійну статтю за назвою «Ще слово про Європу» Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті, це — перший виступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми хотіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном. Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком серйозно, як і належить поважній людині.
Але чи погоджуємось ми з його корективами?
Звичайно, ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо як найсильніший удар по наших засадах.
Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважного опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми завжди були тієї думки, що відомий афоризм — «еггаге Ьитапит езї» * можна прикласти до кожної людини, а, зокрема, і до нього.
Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві частини. Перша — це та, де він цілком погоджується з нами, і, до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового (не скажи Хвильовий того, що сказав,— сказав би хтось інший), це та частина, де він розбирає нас як «обличителів» просвіти. В другій частині статті наш опонент сам бере на себе роль «обличителя»... але вже нашого романтизму, нашої неспроможності накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Так чорним по білому й написано: