Твори
Шрифт:
Отже, беручи в «перепльот» дальшу статтю під назвою «Дутий кумир» зь, де «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїігапі: агсіепї еїс.) слинить П. Тичину, ми вже зарання знаємо, в чому справа. 7
Звичайно, поет (а за такого вважає себе й В. Поліщук) і про поета має право писати. Звичайно, кожний із нас дивиться на творчість Тичини так, як йому забажається. Але писати такі розвідки, як «Дутий кумир», здібний тільки борзописець із жовтої преси (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»). За такі розвідки в культурних країнах преподносять
Але то ж культурні країни, а ми всього-на-всього — хох-ландія, прекрасний грунт для хлестаковщини, смердяков-щини 37. Отже, краще подивимось, як же розбирає наш автор П. Тичину. ' ,
Вся справа в «прем’єрстві». В, Поліщук, через свою поетичну малописьменність, гадає, що на місце «розвінчаного» Тичини кандидатом являється він, «орден»,,, чи то пак «корінфський ордер», він, чемпіон халтури й зиссез сій зсашіаіе’ю. Тільки через це П. Тичина є і Надсон, і Чупринка 38, і Ігор Северянін 39. Але,., оіешп еіорегаш репіісіі *, як каже латинське прислів’я. Даремна праця!
Павло Тйчина є один із найбільших поетів сучасної європейської поезії. Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої літератури на західну арену, то цю розкіш можна дозволити тільки авторові «Сонячних кларнетів».
— Але почекайте! Ви ж казали: нам нічого показати Заходу?
— Тому-то ми й говоримо: «дозволити». Вся трагедія в тому, що П. Тичина — національніший поет, і його твори не піддаються халтурним перекладачам. Отже, треба стиснутись із людьми високої культури, щоб ми дозволили П. Тичині вийти на «міжнародний терен».
Павло Тичина зумів поєднати глибоку думку з блискучою формою вислову. Задрипанський формаліст гадає, що вся справа в «мелодизмі» і «звукальності». В тім-то й річ: не в цьому, голубе! Інакше тобі б не довелося з такою розпукою запевняти «українського читача, що його обдурено». Інакше б ти, голубе, не казав, що Тичину «чогось» (очевидно, «чомусь»? — М. X.) вважають за одного з найкращих майстрів.
Павло Тичина повстає перед нами своєю поетичною постаттю, як поет кількох періодів. І коли вся справа в «Сонячних кларнетах», то ми кажемо: Тичина першого періоду — це поет пантеїстичного світовідчування, поет, який пізнав глибину природи й ототожнює її з початками сущого.
Звичайно, «котелковим» модникам, «петроградським писарям» од формалізму ця збірка здається відсталою, бо вони в ній бачать тільки «звукальність», А ми-от кажемо: це — зразок мистецтва. «Дзеньки-бреньки» чупринівські також відносяться до неї, як поліщуківський інтелектуальний багаж до справжньої ерудиції. Коли наш друг так любить формули, то в даному разі вона буде така: 7. (65. 119) : 1У/47 = (як) звичайні штани: (до) Піфагорових 40. Недарма ж так зарапортувався: /
— «І тільки в тих місцях, де Тичина дає малюнки природи, можна захоплюватися творчою глибиною самої природи, але, звичайно, не ^мудрістю» «поета»»
От вам приклад поліщуківської логіки. Коли «сельдяной буян» «захоплюється глибиною природи» в процесі читання Тичининих творів, то, очевидно, цю глибину й передала йому мудрість названого поета.
А в тім,візьмемо полііцуківський, так би мовити, справжній «формалістичний» екскурс у тичинівську поезію. Вийде так: все застаріле — і епітети, і звороти, і ямби. Але оскільки формалістична ерудиція «корінфського ордера» найсвіжішої (зовсім не застарілої), так би мовити, вчорашньої «нехватки», остільки й маємо такі «шедеври» неохатянського опоязівства:
— «Ось ті епітети в своїй бідності: весна запашна, сизокрилими голубками, тепле сяйво, вино червоне» і т. д.
Що значить «бідність епітетів», шановний «воїне»? Коли б товариш «ахтанабіль» уважніш почитав цих же опоязівців, то він би узнав од них, що цей термін має умовне значення. Перш за все, не кожний поет робить наголос на імажинізм, а по-друге, кожне слово, хоч (за законом т [ак] з [ваного] «самоодштовхування»).і сходить у певні періоди з поетичного горизонту, але це зовсім не значить, що воно ніколи не відродиться. «Запашний» і «червоний» в один час фігурують як поетичні елементи, в другий — це прозаїзми й шаблон. Будьмо говорити «матеріалістичною мовою». Коли Поліщук у дні\ мирного будівництва республіки, галасуючи про «панство», заднім числом називає його «блювотною мерзотою», то це прозаїзми й застарілий шаблон. «Блювотний», очевидно, \ треба було вживати вісім років назад. І, навпаки, тичинівські епітети «запашний» і «червоний» у свій час були поезією і багатством, так ми їх відчуваємо й зараз (прик[лад], Байрон, Пушкін і т. д.). Отже, заднім числом «червонити» не можна. І не треба ще перелічувати тичинівську «церковщину» («голуб — дух», «благовісні» і т. д.). Звичайно, праця «тєта» вдячна. Але оскільки ніякого відношення не має до поетики (це вже справа соціології), то ми радимо «гарячому воїнові» (шііііапі; агсіепі еіс.) перелічити ще всю «церковщину» Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка.
На жаль, ми не маємо можливості (брак місця) детальніш зупинитись на «неохатянськім» формалізмі, не маємо можливості розповісти про всю глибшу і блискучу формальну досконалість таких речей, як «Космічний оркестр» або «Псалом залізу» 4|. Але ми не можемо не навести найсильніших місць Поліщука:
«Навіть у звукові ми хочемо Вагнера 42, а нам дають Мендельсона 43. Взяти б хоч цей вірш: «Вітер,— не вітер — буря».
Це, звичайно, революція і, звичайно, вона «трощить, ламає (який шаблон! — В. П.)і плакатне «мільйон мільйонів мускулястих рук».
Цей мальчонка, який стільки ж розуміється в Мендельсон! й в архітектурі (до речі, йому зовсім бракує музичного слуху, як і відомому андреєвському героєві 1— він таки вміє брати на «арапа». Як же: він «не плакатний». Але не наливай, голубе, не повіримо! І налітаєш ти саме на «вітер» тому, що цей твір є один із найдосконаліших творів сучасності.— А втім, візьмемо другий зразок «критики».
— «В магазині Кногіа виставлена жовтая перчатка»...
Це на тичинівське: «на хмарах хмуре сонце знов осінній ві» 4о.— Як вам це подобається? Чи не відчуваєте ви тут жовтої емер дяк овщини? А я-я-я-я-я!