Твори

Хвильовий Микола

Далі слід було б зупинитись ще на «здвигології», вичитаної з Кручених, але через брак місця скажемо тільки:

— «Воно, конєшно», поетична лексика створюється різними шляхами, але вряд чи зрозуміє її наш лектор... і навряд, щоб колись таке словечко, як «угробило», зробилось поетичним в українській поезії. Тут справа в Поліщуковій малопись-менності: ніколи чужоземне слово (а «угробило»-— чужоземне) не буде поетичним знаряддям.

VI

Отже, перейдемо до останнього моменту. Це — верлібр. Звичайно, верлібр непоганий вірш (читай хоч би тичинівсь-кий — «Вітер, не вітер — буря»), але при чому тут «корінфський ордер»? Доводимо до з агального

відома: Поліщук пише не верлібром, а звичайною прозою і то поганою. Ви зверніть увагу на таке явище:

В. Поліщука ніхто не хоче читати. Чому? Тому, що його Пилипенко видає? Тому що верлібром? Боже, борони: Верхарна ⁵⁶, наприклад, справжнього верлібриста (його, до речі, чомусь зовсім не згадує «автор») перекладено на всі мови. Очевидно, тут справа не в цьому. А справа от у чому: Верхарн прийшов до верлібру через глибоку культуру класичного вірша, а В. Поліщук, коли ви загадаєте йому написати якогось сонета, то тільки поморгає віями. І Зеров не проти верлібру (див. його переклад Дюамеля), але він, як і ми, проти неуцтва. Для справжнього верлібриста Верхарна не потрібна була схоластична «теорія хвиляд», в якій і сам «сельдяной буян» мало розуміється. Замість писати спеціальну для виправдання своєї слабенької прози «парикмахерську» «теорію»* написав би, друже, гарного сонета, переконав би нас, що й ти прийшов до верлібру через глибоку культуру класичного вірша. Тоді б і не доводилося про-тиречити самому собі: один раз ти кричиш: і «ямби й верлібр — все гарно й потрібно, головне ідеологія», а два рази галасуєш, що тільки верлібр спасе революцію.

Словом, «ахтанабіля» сучасності зв’язано з індустрією:

«Цей новий ритм у поезії, який зараз носить назву верлібру, з’явився найраніш в Америці — Уїтмен» ⁵⁷. Виходить, що законодавець літературних форм — Франція — віддала першенство відчування поетичного разом з індустрією — Америці. Це дуже характерно».

Звичайно, воно, може, й характерно, може, щось і «виходить»^ та тільки «виходить»... «марксівська поетика»... чи то пак «корінфський ордер». Справа в тому, що В. Поліщук, цей претензійний «військовий фершал», і досі не знає, де найраніш з’явився верлібр. А з’явився він найраніш от де:

— В древнєєврейській і взагалі східній поезії, яка ніякого відношення не мала ні до Америки, ні до індустрії, ні до сучасної революції.

І потім, хіба для Америки Уїтмен характерний? А чи не чув ти, друже, про Джека Лондона ⁵⁸і його «волошки»? І потім, хіба тільки і світу індустріального, що Нью-Йорк? Хіба в Англії, де випущено перший паротяг (тільки не 1875 року, ти помиляєшся, хоч і переконуєш нас декілька разів, а в 1825-му), нема цієї грандіозної індустрії? Так чому ж тоді англійські поети нехтують верлібром? І потім, коли говорити про нові часи, то чи не Верлен був першим поетом, який зламав вірша? Га? От тобі й «економічна структура сучасності»!., (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»). І потім, взагалі, даремно галасуєш ти, друже! Коли і згодитись із тобою, що «найкращі представники сучасної поезії є верлібристи», то, по-перше, ти до них ніякого не маєш відношення, по-друге, ці «найкращі» досі не висунули сильного поета, по-третє, деякі з них (хоч би той же Бехер) плюнули на верлібр і перейшли... на звичайні оповідання.

ї тому, хоч скільки б свистів «наш лектор», що «верлібр іде поруч із найбільшою революційністю і знає, і любить значення індустрії»,— ми думаємо: тіїіґапі: агсіепі: еіс. ї ще ми думаємо: це — також «своєрідне» сполучення вимушеної фетишизації з неуцтвом. Бо і справді: єсть моменти в історії поезії, коли відкидалися не тільки рими чи то ямби,

айрозпадався зовсім вірш. Так було, скажімо, в IV віці після Різдва Христова в Римі. І розпадався він не тому, що в IV віці була велика індустрія, а тому, що він кінчав певний цикл свого розвитку в тому чи іншому (соціальному чи національному) офарбленні. Європейський верлібр останніх років теж знаменує собою певний розпад вірша. І тільки! І коли в тій же Франції цей же верлібр жевріє, то його підтримує розпад старого суспільства, деструктивний період соціального зросту. Ми ж переживаємо період конструктивного зросту, і в нас верлібр на деякий час (і, можливо, не на малий) зникаєз горизонту. Бож коли ми підійдемо до суті самого верлібру, то побачимо: оскільки це — дитина імпресіонізму, остільки він

і мусить страждати на спадкові хвороби. На що хворів імпресіонізм — ми знаємо: включно до словесного онанізму.

Так стоїть справа з верлібром. Що ж до «теорії хвиляд», до цієї вимушеної схоластики, бездарно й «по-корінфськи» сфабрикованої на основі вищезазначених книг, то треба ще раз пошкодувати, що нам не хочуть давати всього «вістянського» додатку. Отже, скажімо, всі ці «середні» «математичні» під жирним шрифтом... не більше, як «ордер». Для Остапа Вишні, до речі, тут прекрасний матеріал. От вам зразок:

«Марсельєза й Інтернаціонал, як пісні підйому й наступу, що характеризують і доби підйомів — ямбічні».

Словом, мальчонка агітує за ямбічність, як за революційний розмір. І коли він потім забуває про це, то ми тут зовсім ні при чому:

«В. Поліщук, щоб давати ритм наступу (чи не на

С. Єфремова? — М. X), почав писати верлібром. Якраз неокласик Рильський пересадив ямби поляків і Пуі^жіна, Зеров — латинців».

Як бачите, тут уже ямб не є вже ознакою «підйому і наступу». Словом,— «крой Ванька — бога нєт!». Стіна біла? Біла! Стіна чорна? Чорна! Так би мовити, марксистська діалектика... чи то пак «поетика».

Або дивіться ще на «мої спостереження»: «звуки «и» та «ы» одного порядку за артикуляцією з «г» та «її».— Правда, геніальні спостереження»? Ну, як же: недарма ж Поліщук відчуває себе Колумбом! Або ще такі «перлини»: «коли хвиляди в першому рядку будуть: перша — А, друга — В, а в другому: перша — С, друга — Д, то формула виразиться так: — А : В = = С : Д. Звичайно, можна й так зрівняти: — А : С = В : Д».

Як вам це подобається?.. А нумо, шановний лекторе, скажи нам, чи не можна ще й так зробити: — В : Д = А : С? Можна, каже нам друг.— А, може, можна ще як-небудь? — Можна! — відповідає він же.— Ну, і слава Богу, скажемо ми. Але при чому тут «Вільдрак і Дюамель із 22 і 26 сторінки» невідомо якого тексту і, очевидно, (без усякого сумніву!) Вадима Шершене-вича? Ну? — Або візьміть ще цей «перл». Привівши уривок із своєї «Європи на вулкані»: «Гей ви, слиняві (от лихо, як йому подобається ця слина! — М. X.), що писком і піском плазуєте до сучасних днів, хіба ви не бачите сьогоднішніх велетнів історії» (цебто Поліщука.— М. X),— він подає такого «формалістичного» коментаря:

«Хвиляди четвертого рядка притьмовані (по-рос. замедлены). Вони якраз тим повільнішим загальмованим темпом виявляють урочистість і шану, яку автор хотів оддати «велетням історії». Тут маємо й випадок тропа, коли за одним заходом в’яжуться різні поняття: «плазуєте писком» (зневажливо лицем) і піском — шляхом піскуватим, брудним».

Так що ви скажете на цей коментар? Чи переконав вас В. Поліщук, шо він своїм слинявим віршем «віддає шану велетням історії?» (Ах, тії капі агсіепї еїс.!) Нас він, накажи мене Бог, не переконав, бо піскуватий шлях ніколи не буває брудним.