Твори

Хвильовий Микола

Словом, от вам зразки тієї «церковщини», до якої вже йде Поліщук: «немов святий огонь донести в хату треба», «мов темним омофором мене укрцти», «як юна Божа мат и», «на жертву вечерову», «як ласка мадонни», «вже колишуть своїм опахало м», «ямолюся за всіх», «воскрешаю вас» і т. д., і т. п. еіс.

Правда, букетик? От шо значить памфлет: не встиг видрукувати, як уже й наслідки! Це я взяв, до речі, з «Радіо в житах», з тієї збірки, яку й написано «свідомо», оце недавно.., цими днями. От тобі й «корінфський ордер»!

— Ви говорите «корінфський ордер»?.. А все-таки справді: невже не можна сказати ордер? Ну,

покиньте, нарешті, своє «яхидство», Миколо Григоровичу! Боже мій, скільки у вас тієї злоби до тих людей! Ая-я~я-я-я-я!

— Ах, дорогий читачу, нічого не зробиш: така вже мені злоба до тих людей. Як підскоче «поверхурочний», так і закипить «в нутрє» ₀От і зараз: їй-богу, «мілітан» вивозе! Не будь його — (—) весь ефект пропав би. Латинський «орден» у французів, звичайно, переходить в «ордер», але в нас останній звучить все-таки як «ахтанабіль». Бо і справді, що ви показуєте касирові, коли вам треба одержати «поверхурочні за 90 з лишкою годин»? Ордера чи ордена? Очевидно, ордера, наказа. Тепер уявіть, що «залізобетонна» колона теж зветься «ордером». Ви берете цю колону й несете до касира. Касир здивований і пропонує назвати її «орденом». Тоді ви з горя випиваєте пляшку сороковки й намагаєтесь повісити цього «залізобетонного» «ордена» на свої груди. Це вам не вдається і ви кричите:

— До чорта ордени й ордери! Хай буде«корінфська» колона!

Це, звичайно, каламбур, але я, як апологет пуризму, рішуче

повстаю проти всякої..: претензійності.

УКРАЇНА ЧИ МАЛОРОСІЯ?

Рабство — річ ганебна, але рабська психологія в свободі — гідна зневаги.

Ф. Шіллер ¹

Нация — это исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и пси-' хического склада, проявляющегося в общности культуры.

И. Сталин

На башті б’є годинник. На сході вже стоїть світла полоска світанку, і от загуде сонце. Таємна птиця відродження розплющила очі і розправляє свої могутні крила. Але ми ще стоїмо на чатах і прислухаємось. На колінах нам лежать квітневі числа «Комуніста» з 18 до 29, і тоді «мимохіть виринають в пам’яті ці гіркі й їдкі слова» великого поета, що їх ми поставили в своєму першому тоіїо. І зрозуміло: ми читаємо публіцистичні етюди славетних і бездоганних марксистів — Володимира Юрин-ця ²із Держвидаву ³і Андрія Хвилі ⁴із Агітпропу ⁵. Нам страшенно не хочеться полемізувати з ними, бо знаємо, яка це невдячна праця: хіба докажеш, що не кожний Герострат ⁶— Герострат і не кожному крикунові судилося прославитись в Ефесі? Але ми також знаємо, що за спиною наших марксистів (хоч вони цього, можливо, і не хочуть) стоять певні кола радянського суспільства, і тому знову тягнемось до атрамента. Словом, нумо розвивати свої попередні думки.

Проте, з другого боку, було б несправедливим відмовити як Юринцеві, так і навіть Хвилі в деяких і плюсах. Погоджуючись з нами, що могутній вчора та скомпрометований нами сьогодні славнозвісний масовізм є шкідливе явище, вони тим самим відкривають нову сторінку в літературній дискусії. В своїй останній статті, підводячи підсумки нашої першої перемоги і намічаючи теми для дальшого обговорення, ми самі до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печінках, і тому всяку спробу відмежуватися від нього ми щиро і від душі вітаємо.

Шкода тільки, що наші друзі кар’єром влетіли «в другий екстрем». В той час, коли тов. Пилипенко і К ⁰просвітянству-вали, мов

справжні християни, Юринець і Хвиля почали свій тріумфальний похід під грім екстравагантної фанфаронади гаданого переможця і в супроводі хоч і порожньої, але зате галасливої фразеології кожний з них, уявивши себе по меншій мірі Наполеоном ⁷, раптом прийняв позу (звичайно, зовсім не по заслузі) претензійної, начебто об’єктивної третьої особи, і зі свого агітпропо-держвидавівського «висока» потріпує по плечу Вільну Академію, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» ⁸— «Да, так, брат,— отвечает бывало: — Так как-то все...» — Большой оригинал».

3 того ж самого «висока» наші наполеони показують і свою сміливість: мовляв, зачепи тільки — одразу пожаліюсь папі-агітпропу. Ми, партійці, свого папу теж поважаємо, але дозвольте зазначити, що й вшценаведені плюси захмарено невеличкими, але красномовними мінусами.

А втім, дамо слово |іашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що ім’я її — компартія. 1 будемо ми говорити так, начебто культурний рівень нашої аудиторії не нижчий за шановну ерудицію т. Юринця.

І

Мерінг, наприклад, завше гадав, що ідею соціалізму не тільки в естетиці, а навіть (навіть) політиці й науці не зовсім визначено. Це давало йому привід не погоджуватись навіть (навіть) з Марксовою характеристикою щодо автора «Розбійників» ⁹. Він, прямолінійніший за Плеханова, навіть (навіть) він ніколи не поспішав з рішучою характеристикою тих чи інших явищ в духовному житті народу.

Як же наші друзі характеризують і репрезентують перед компартією великий культурний здвиг, що допіру розпочався в українській літературі? На їхній погляд — це не що інше, як «помахування» «дерев’яними шаблями» та «картонними мечами». «Назадницька гігантомахія» — і тільки. І коли потім один із них, опам’ятавшись, хотів трохи виправитись і порівняв одного з диспутантів з Карлейлем, то й це порівняння прозвучало, на жаль, Фрейлігратовою ¹⁰похвалою: мовляв, дуже добрий твій, Марксе, «Капітал», ним дуже захоплюються крамарі з Рейну. Коли «під густими мряковинами критики» наші друзі не відчувають «широких левад творчості», коли «даються нашому мистецтву тільки «§гапсіе їеогіе» * і постулати ідеологічного хатянства, то, очевидно, і згаданий Карлейль мусить бути або дерев’яним, або картонним. Словом, од компліментів ми одмовляємось, щоби вони не заважали нам подивитись на справу цілком об’єктивно.

Отже «дерев’яно-картонна» гігантомахія. Не зрозуміло тільки, чому вона так стривожила славнозвісного марксиста Юринця, який одразу розганяється на кілька статей. А тому, раптом починає самознищуватися Хвиля, що вона «має глибокі коріння в розвиткові економічних, соціальних і національних особливостей України». Виходить, це зовсім не картонна гіган-томахія? Так точно, теж зовсім несподівано починає відступати і Юринець, бо в ній зібрано багато «шкідливих для діла пролетарської культури закликів». Значить, не «картонна»? Не картонна. Не «дерев’яна»? Не дерев’яна. От тобі й храм Діани: так ненароком і зарапортуватись можна.

Проте наші наполеони і самі це знають. Дерево й картон для стилізації: мовляв, не догадайся, чому пишу такі' величезні підвали в центральному органі партії. Історик всесвітньої літератури, Володимир Юринець, очевидно, ще не забув, як картонний меч Рейхліна ¹²викликав у свій час велику боротьбу між гуманістами й обскурантами. Справа, значить, не в тому, що наш сьогоднішній літературний рух не заслуговує уваги, а справа, так би мовити, навпаки: він не тільки стривожив наше суспільство, більше того, деякі ігноранти його встигли вже їісіет (іе їого іоііеге — загубити громадський кредит.