Твори

Хвильовий Микола

А. Пешков».

На конверті стоїть: «М. Согкі» (М. Горький). В листі дата:7е-26. 8 оггето.

Лист не потребує коментарів: він сам за себе говорить. Але він ще раз підтвердив наші припущення й прогнози. Навіть в авторові «Буревестника», навіть в цій людині, що, очевидно, хоче грати роль «совести земли русской», навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «собиратель земли русской» для земли русской, але у всякому разі не для комунізму. Горький теж липовий оптиміст, і тому в ньому довго ще буде перемагати міщанин А. Пешков із Сорренто. Тільки вітер, тільки він, що несе на своїх крилах весну народів, розвіє туман російського месіанізму й жидкобородої обмеженості. Тільки вітер, тільки він виведе московську молодь на шлях здорового й радісного оптимізму. Словом: «во ім’я отця й сина й святого духа», як починалась в минулому столітті перша революційна

відозва на Україні польського поета Розенталя.

Але в чому трагедія? А трагедія в тому, що російське міщанство, погодившись з нами, що говорити про «економічні й політичні» умови як умови цілком тотожні є «нісенітниця», в той же час кричить в свій рупор: «Не дозволю». Мало того, той же Андрій Хвиля в своєму порожньому псевдоінтернаціональному запалі робить «передержку» і подає таке запитання: «Чи є в нас дані говорити про те, що для нашої економіки єдиний шлях — орієнтація на Захід, а ні в якій мірі не на Росію?».

Куди орієнтуватись нашій економіці — це справа економістів і Політбюро нашої партії. Але ми ж ніде не говорили про економічну орієнтацію. Таким чином, звичайно, дуже легко притягти до нашої справи «австрійську інтригу», що її, до речі, і притягував, здається, вже колишній завідуючий відділом друку ЦК т. Нюрнберг. Але, по заяві одного із секретарів того ж ЦК т. Корнюшина, компартія не думає вбачати в наших виступах цієї «інтриги».

Справа от в чому: «Коли виник масовий національний рух ⁷¹, то одмахнутись від нього — значить на ділі піддатись націоналістичним забобонам!» (В. Ленін). А що ми одмахуємось від нього — в цьому нема жодного сумніву. Тільки вивчивши всі його деталі, інакше кажучи, зрісшись з ним в єдине ціле, ми маємо право зітхнути з полегкістю. Коли більшість наших відповідальних товаришів напередодні дев’ятої річниці революції й існування Української Республіки, напередодні 10-ої річниці смерті Франка, давно відомого Західній Європі, не знають автора «Бориславських оповідань» ^/2, великого публіциста й вченого, то це й називається одмахнутись від національного руху. Але лихо тут не в тому, що дехто з наших партійців піддається об’єктивно «націоналістичним забобонам», а в тому, що цей одрив від української культури «чреват грозными последствиями». Але лихо тут в тому, що ми в своїй великодержавницькій обмеженості не хочемо добачати в новому гаслі здорових елементів. Відродженські мотиви молодої української поезії не тільки не примиряються з декадансом сьогоднішнього московського мистецтва, з обмеженістю тамошніх пролетарських митців, але вони противляться й духу песимізму великої російської літератури, духу мертвого християнського дуалізму.

⁴ Колись в своїй «Истории русской общественной мысли» Плеханов так писав ⁷³: «Треба пам’ятати, що Лессінг ⁷⁴зробив літературну реформу за прикладом літературних ідеологів третього стану. Завдяки цьому, його протест проти французоманів не був протестом проти «освободительных» французьких ідей». Наш протест проти москвоманії (про це ми ще будемо писати й далі) не є протест проти московських ідей революційного більшовизму, не є здача революційних позицій і — «націоналістичні вибрики», як заявляє критична дешовка, це є протест, висловлюючись фігурально, проти французького псевдокласицизму, це є гамбурзька драматургія. Ми теж надзвичайно високо ставимо свого Дідро-Леніна. Але ми хочемо вжити тих революційних методів, що з них скористались Лессінг і Бєлінський. Російська література була для нас «лучом света в темном царстве» ⁷⁵. Ми вміли плакати над «Грозою», вміли мріяти в «Литературных мечтаниях», уміли відчути, як «сміється море» в зіницях «зеленоокої Мальви» ^7б, уміли пізнавати глибину достоєвських психоаналізів, відчути розмах «Войны и мира» ⁷⁷і здригнутись, коли била «кал ату ш к а» нічного сторожа в «Вишневом саду» ⁷⁸. Ми знаємо, що таке російська література, і нам до болю образливо за неї, що її сьогодні захищають столоначальники.

Але дозвольте ж сьогодні, коли гряде новий час нової людини, підняти м’ятеж проти нашого колишнього бога, бо цей бог не відповідає духу епохи. Во ім’я російської молоді, во ім’я російського мистецтва, що буде творитись на території Московії,— і в ім’я його ми б’ємо на сполох. Велика російська література не здібна виховати сильну й здорову, цільну й залізну людину, що буде мати крицеві нерви і не полізе рачки від тих ідеалів, які спалахнули в осінній революції. Велика російська література не здібна підтримувати огонь надзвичайної віри в правду горожанських баталій, в неминучість приходу «далекої загірньої комуни». І коли московська молодь в силу важких традицій не може звільнитись від впливу свого мистецького минулого, то не

тягніть в це ж болото (свідомо чи несвідомо) і наш молодняк. У нас теж були

традиції Але, по-перше, вони демократичніш!, по-друге, їхню-вагу не можна порівнювати ⁴з російським минулим. На «богоискательство» ми не страждаємо. Коли в Москві жахнулися «богохульства» «97», то у нас якась Гапка з задрипанок вже не повірить горобиної ночі небесному Ількові Колись Герцен ⁷⁹писав, що «Чінгісхан» з телеграфами і електричними двигунами — неможливий». Наша молодь це добре знає* Отже, не заганяйте її в багно песимізму.

Стара західноєвропейська література ближче нашій молоді (навіть) ідеологічно» Тут відповідь ГОринцеві, який москво-фільствує своїми «товчками» і не розуміє, як наші ідеологічні починання можуть ке «виходити з політичного союзу з Моск- ¹вою». Беремо конкретний приклад. Як підходив і описував' Бальзак в своїх «Ье§ раузаш» * селянина? Він перш за все розвінчав ідилічне уявлення про останнього, накреслив подібність його світосприймання до світосприймання буржуа, і потім він, як ніхто, намалював інтенсивність його протилюдських інстинктів, Приблизно те ж саме робив і Золя ⁸⁰в своїй «Землі». Такий підхід, коли відкинути якісь бальзаківські реалістські симпатії, гідний навіть марксистського пера.

Що ж робить з тим же селянином російська література? Тургенев, наприклад’ в тих же 40-х роках дає свої «Записки охотника», в яких, як відомо, ідеалізує селянина і підносить його крізь призму свого ліберально-поміщицького світогляду. Те ж саме робили з ними і Григорович ⁸¹, і Златовратський. Навіть Чехов в своїх «Мужиках» ⁸²не так вже зачепив народників, якце здалося Н, К. Михайловському. Звичайно, ми не збираємось обвинувачувати російських письменників. В цьому повинна тодішня соціально-економічна ситуація в Росії. Але це також і не значить, що бальзаківська ідеологія не ближча до нас за ідеологію Тургенева, Бальзак був представником ідеології творчого класу, от чому він рідніший нам народницьких оповідань хоч би того Л. Толстого. Останнього, до речі, дехто вважає за оптиміста, але це глибока помилка. Ми не помилились , кваліфікуючи московську літературу ' як песимістичну. Коли говорити парадоксально, то'толстовський оптимізм все-таки виходив з песимізму жидкобородого «богоискателя». Це той же липовий оптимізм, що його сконденсував Руссо в своїх надіях на «сільське населення» і які розвіяно було подіями Великої Французької революції.

Як бачите, навіть ідеологічно західноєвропейська література може бути нам ближчою. Нічого нам малювати котурнові постаті карамельних робітниць Даш, як це роблять московські пролетарські письменники, чи то котурнових «мужичків», як

це роблять попутники, перегинаючи Бальзака, так би мовити, в звіризмі, чи то опереткових більшовиків, яких малюють в міщанському закутку» Коли сучасні російські літератори в силу тих чи інших причин можуть зійти на правдивий шлях, то це зовсім не значить, що ми (не — ?) можемо вбити двох зайців: з одного боку, утворити справжнє мистецтво великої епохи, з другого — показати революційний путь російського Парнасу»

Для цього у нас є всі дані, вони витікають з тієї передпосил-ки, що ім’я її відродження. В цьому справедливому і природ-ньому юначому запалі нема й тіні «австрійської інтриги». І нема саме тому, що ми так далекі від неї, як ідея пролетарської революції від обмеженого націоналізму. Повірте нам, коли б ми вірили в ті ідеали, які проповідує нам Донцов,, то, будьте покійні, ми найшли б в собі мужність піти за них не в один «штаб Духоніна». Це не фанфаронство, не фразерство, а те почуття своєї людської гідності, яке керувало Рисакови-ми ⁸³й Перовсышми.

Нове гасло, що його скеровано проти російської літерат]/ри, ми розуміємо як гасло здорового суперництва («соревнования») для двох націй і не як націй, а як революційних факторів. Коли ми боротьбу двох спортсменських команд не розцінюємо як боротьбу революції і контрреволюції, коли наше мистецтво вдалим ходом відродженського ферзя хоче дати московському «богоискателю» мат в три ходи, то це треба тільки вітати» В цьому національної гордості боятись нічого. Народне прислів’я так каже: «Навіть злидні без пихи не живуть». А Ленін з приводу цього в тій же статті, що її невдало цитує Юринець, от що говорив: «Ми повні почуття національної гордості ⁸⁴, бо великоросійська нація теж утворила революційний клас, теж доказала, що вона здібна дати людськості великі зразки за соціалізм». Наш геніальний вождь ще раз запитував себе: «Чи чуже нам, великоросійським пролетаріям, почуття національної гордості?». І відповідав: «Звичайно, ні. Ми любимо свою мову, свою вітчизну. Ми пишаємось тим, що осередок великоросів видвинув Радищева, декабристів» еїс. Він не боявся так говорити, бо знав, що в «кожній національній культурі єсть соціалістичні елементи».