Твори

Хвильовий Микола

Навіть т. Коряк, який нещодавно кинув нам «рукавичку» і викликає нас на бій,— навіть він не здібний підвестись вище заяложеної схеми («хатянство — радянство») і зробити

з марксизму живу теорію. Справа в тому, що логіка соціальних процесів нашої дійсності ні в якому разі не може припустити відриву від цих процесів пролетарських ідеологічних надбудов, Всяка спроба в цьому сенсі обов’язково несе за собою невдачу. В часи військового комунізму пролетарське мистецтво не тільки могло, але й повинно було обособлятись. Тепер, в час органічного будівництва, коли пролетаріат іде в союзі з дрібною буржуазією і вкупі з нею простує до соціалізму тепер всяке обособления логічно веде до самогубства фізичного чи морального, все одно. Володимир Коряк весь час намагався стати осторонь, зайняти позиції, так би мовити, третьої особи (стати), так би мовити, «чистим» марксистом і (дивитися — ?) на життя зі свого мудрого «висока». Він не симпатизував ані плужанській просвітянщині, ані «хатянщині Вапліте»„Але такої позиції життя не терпить, і наш

колишній вчитель відчув, що його особиста трагедія логічно мусить стати за один із епізодів того соціального фарсу, який ще й досі розігрують наші ультраліві комуністи. Внаслідок такого розв’язання особистої трагедії маємо вступ т. Коряка до складу співробітників плужанського органу. І хоч скільки б колишній вчитель «паплюжив» містечковий масовізм «Плуга», хоч які б він будував химерні ілюзії щодо своєї чистої безсторонності,— Пилипенко завжди з охотою буде друкувати його, завжди буде виставляти його за докладчика за своїх «маломістечково-просвітянських» з’їздах. Дядько прекрасно розуміє, що в особі Коряка він придбав собі вірного, хоч, можливо, й химерного, союзника. Словом, життя, примусивши нашого колишнього вчителя вийти з ілюзорного стану безстрашності, ще раз підтвердило наше припущення неможливості нашого відриву від живих соціальних процесів. Т [овариш] Коряк мусив стати на бік чи то тих сил, які грунтуються навколо «Вільної Академії», чи то тих, які визначаються «маломістечковим просвітянством». І він став. І прекрасно зробив. Краще бути безперспективним і об’єктивно-реакційним плужанином, ніж сидіти десь на морально спустошених левадах своїх розбитих ідеалів. Що не говори — а плужанізм своїм ясно окресленим дрібнобуржуазним світоглядом являється тією тичкою на історичному роздоріжжі, щозавжди буде попереджати і одганяти від себе молодь.

Отже, силою залізних законів історії наші ідеологічні надбудови вливаються в загальне річище української громадської думки. Але зібравшись в чужий монастир, вони, ці надбудови, мусять забути про свій «устав». Коли українська громадська думка розвивалась по лінії «хатянства» й «радянства», то й мільйони Хвильових не зможуть звернути її з цього шляху. Нам залишається тільки вибирати більш вигідну позицію і оволодіти одним з цих процесів. На цей шлях і пішли всі пролетарські письменники. Іншими словами, коли ми «хатяни», то той, хто не з нами, обов’язково попадає в лабети просвітянства. Що таке останнє,— всі, здається, знають, Але що таке «хатяни» — це й досі «загадка». Коли ми всяку спробу притягти до нас «хатянство» як «хатянство» завжди відкидаємо, то не тому, що ми не хочемо вбачати в ньому одного з своїх попередників, а . тому, що наші опоненти не здібні поставити «хатянство» в план ретроспекції. Ми вже говорили — «хатянство» не тому прийшло до «європейського фрака», що воно ставило останній за свій ідеал, а тому, що тодішня соціально-економічна ситуація не відповідала «хатянським» «гаслам». Бо що таке «хатянство»? Чи не було воно потенціальним західництвом? Отже, в цьому сенсі ми дійсно вбачаємо в ньому свого предка. Коли ви здорову красиву людину називаєте мавпою — вона, очевидно, не повірить вам і буде вас вважати принаймні за дурня. Але зовсім не значить, що ця людина, коли вона має більш-менш широкий світогляд, не добачає в цій же мавпі свого попередника.

Отже, ми, азіатські конквістадори, є, хоч як це й дивно, перш за все «західники». І протиставляємо себе, з одного боку, «енкам», а з другого — «європейкам». Діалектика навчила нас нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи минулого. Іншого путі, на наш погляд, нема для пролетарського мистецтва. Тільки установка на «західництво» передає нам командні висоти. Волею історії ми перешиковуємось _ав інший план, але з такою ж непохитною вірою в здійснення своїх ідеалів, що їх ми мали, випускаючи літературний універсал 21-го року. ¹¹⁴Коли брати історичні аналогії, то наш час відповідає двом історичним моментам: ХІІІ-у віку в німецькій літературі і ХІХ-у в російській. Це епоха «Зіигт иті Бгап§’у» ¹¹⁵, епоха «бурі й натиску». Росіяни 40—50-х років, здається, не називали свій час цим терміном. Але західники — Бєлінські, Грановські ¹¹⁶, Герцени — по суті, теж були творцями золотого віку своєї національної культури.

Колись тов. Сталін говорив ^|17, що «само собою розуміється, нація як всяке історичне явище має свою історію: початок і кінець». В XVIII віці Німеччина, а в XIX — Росія проходили серединний етап своєї національної трансформації.

Українське мистецтво теж підходить до свого золотого віку. Починається період «бурі й натиску». Друга половина німецького XVII віку, що йшла за 30-літньою війною ^ІІ8, характеризується інтелектуальним і політичним занепадом. В першій половині XVIII починається рух, і в тому ж віці Німеччина дає Лессінга, Гете, Шіллера. Ще до автора «Лаокоона» в німецькій літературі був рух проти французької поезії і просвітительства. Це був рух, як відомо, не проти Франції, а проти художніх смаків французького двора. Класичний період німецького мистецтва рішуче розв’язав це питання «Стражданнями молодого Вертера» ¹¹⁹і «Розбійниками». Це зовсім не значить, що тодішня молодь була націоналістично настроєною, навпаки, Гете і Шіллер, як відомо, були космополітами. Навіть рішучий момент боротьби з французоманією тісно зв’язує Лессінга з ДідрОо

Але першоджерелом була все-таки Англія — Європа для тодішньої Німеччини. Але все-таки надходив золотий вік,— і Гете пішов до Шекспіра. Це зовсім не підходило (зашкодило — ?) німецьким класикам згадати Марціала ¹²⁰й піднести «Ксенії» рідному філістерству. Україна теж пережила свою війну з царатом і вийшла з неї до певної міри спустошеною. Але вже в минулому столітті починається непоборний національний рух. Культурний занепад вів нас до тих обмежених соціально-побутових можливостей, що їх ми маємо сьогодні.

Але національне відродження робить чудеса, і нація прискореним темпом підходить до свого золотого віку. «М’ятежні генії» (термін, що ним охрестили себе поети епохи «Штурму унд Дрангу») повторюються сьогодні в українській літературі. Раніш, ніж почати фундаментальну творчість, «м’ятежні генії», як відомо, кинулись в бій. Багато з них не витримало такого безпримірного горіння, частина з них збожеволіла, але нато-місць з гуртка страсбургських «м’ятежників» вийшов Гете. Наша епоха теж страждає на гігантомахію, але ця гігантомахія не що інше, як гігантомахія «бурі й натиску». Історична місія «м’ятежних геніїв» зводилась, як відомо, до того, щоб розчистити атмосферу, скинути традиції, найти самостійний шлях для розвитку німецької літератури. Ті ж самі завдання і ми беремо на себе. «Штурм унд Дранг» звертався до Оссіа-на ^{12 ]}, Гомера, Шекспіра, ми теж провіряємо свої можливості на античній культурі і Ренесансі. Це зовсім не значить, що ми когось хочемо рабськи наслідувати. Ми тільки даємо своїм вбогим опонентам ще один козир в руки, але козир більш певний, «Штурм унд Дранг» був, як відомо, продовженням французького раціоналізму і його освободительних ідей, але він був також повстанням проти раціоналістичного догматизму. М’ятеж продовжує російський більшовизм, але повстаємо проти псевдомарксистського вульгаризму. Тоді був час не зовсім ясного протесту,— наші горизонти теж тільки-но виясняються.

Така-от наша історична аналогія і спеціально для тих, хто їх полюбляє. Нічого блукати в «пантагрюелізмах» ¹²²— «дайош» «бурю й натиск». Наша епоха все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє двері тому весняному повітрю, яке легеньким і радісним вітерцем біжить з Азії.

Наше відродження йде під прапором пролетарських революцій і кожним своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні «озера загіриьої комуни», Ми вже все маємо — і буйні фарби Петрицького ^{г 3}, і конструктивну чіткість Меллера ¹²⁴, і прекрасні звуки Вери-ківського ¹²⁵, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і..., і..., і... Але ми ще не маємо відповідної культурної атмосфери. Ми знаємо, що основа всього — це Дніпробуд. Але не виросте дуб без сонця. Безпокійний Байрон не будував Лондона, але й навіть він, «мошльщик» третього стану, був великим громадянином і вмів запалити до творчості своє суспільство. І це ми знаємо. Ми віримо, що гряде і наш геніальний неспокійний громадянин. Його викликаємо ми своїми нервами, своєю непоборною волею.

Отже, підводиться прекрасне сонце відродження, і ми тиснемо руку тобі, невідомий товаришу. Ми підемо з тобою по наших спустошених городах і селах з багряним прапором і вийдемо на той великий тракт, що по ньому йдуть народи до далекого, але безсумнівного комуністичного суспільства.

ПРИМІТКИ

До даного тому ввійшли кращі твори Миколи Хвильового: значна частина новел та оповідань, «Повість про санаторійну зону», роман «Вальдшнепи», рання поезія. Вміщено кілька памфлетів, написаних у ході літдискусії 1925— 1928 рр. Хоча у 20-ті роки він по праву вважався одним із найавторитетніших

і найпопулярніших українських письменників, протягом десятиліть його твори були майже невідомими українському читачеві. За життя письменника з’явилося кілька видань вибраних творів, зокрема: Хвильовий Микола.Твори. У 3-х т.— Харків: ДВУ, 1927.— 1930 (т. 1 (Етюди) — 1927 р., т. 2 (Осінь) — 1928 р., т. З (Етюди) — 1930 р.). Перший та другий томи творів без композиційних змін було перевидано вдруге в 1929 р. Третій том не вийшов. У 1932 р. здійснено вид.: Хвильовий Микола.Вибрані твори: У 2-х т.— Харків: Рух, 1932.— Т. 1. Запланований другий том не побачив світу. Після цього впродовж майже шести десятиліть, на Україні були під забороною не лише книжки, але й саме ім’я звинуваченого у найтяжчих ідеологічних гріхах письменника.

У 1980—1986 рр. Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка (Нью-Йорк. Балтімор. Торонто) видало Твори М. Хвильового у п’ятьох томах з грунтовною передмовою і коментарями Гр. Костюка. Окремі томи супроводжувалися вступними статтями М. Шкандрія, С. Гординського, Ю. Шевельова. У 1989 р.вперше після тривалої перерви видавництво «Радянський письменник» опублікувало збірку вибраного «Сині етюди». В 1990 р. у видавництві «Дніпро» з’явилися твори М. Хвильового у двох томах.

Враховуючи останню волю автора та едиційну практику, що склалася, новели й оповідання в даному томі розташовано в основному так, як уклав їх М. Хвильовий для прижиттєвого видання (Твори: У 3-х т.). Оповідання, не вміщені в тритомнику, подаються в хронологічному порядку.

Тексти публікуються за джерелами, що найточніше передають творчу волю автора. Авторський правопис наближено до сучасного. Твори датуються здебільшого за першодруком, окрім тих випадків, коли дата написання зазначена автором.