У безодні

Уэллс Герберт Джордж

— Все, — відповів містер Скелмерсдейл. — І хто така, і де живе, і все-все про неї. Так наче мене щось примусило розповідати правду.

— Ти матимеш усе, що схочеш, — сказала Королева фей. — Вважай, що твоє бажання виконано. І гроші в тебе будуть, як тільки схочеш. А тепер ти повинен мене поцілувати.

Містер Скелмерсдейл прикинувся, ніби не почув її останніх слів, і сказав, що вона дуже добра. І що він навіть не заслужив такої доброти. І…

Королева фей раптом присунулася до нього ближче й прошепотіла: “Поцілуй мене!”

— І я, дурень, послухався, — зітхнув містер Скелмерсдейл.

Поцілунок поцілунку різниця, і цей, мабуть, був зовсім не схожий на гучні вияви ніжності, які йому дарувала Міллі. У цьому поцілунку

було щось чаклунське, і від тої хвилини все, безперечно, перемінилося. Принаймні про цю подію Скелмерсдейл розповідав найдетальніше, Я намагався уявити собі, як воно було насправді, відтворював у голові з плутанини натяків і жестів ту чарівну картину, але хіба я можу описати, яке м’яке світло просотувалося крізь крони дерев, яке все було прекрасне, дивовижне, як таємниче й бентежно мовчав казковий ліс! Королева фей знов і знов розпитувала його про Міллі: і яка вона, й чи дуже гарна, і таке інше. Здається, на запитання, чи вона вродлива, містер Скелмерсдейл відповів: “Нічогенька!” Потім — а може, то було іншим разом — Королева фей розповіла йому, що коли він спав при місяці, вона побачила його й покохала, і його перенесли до чарівної країни, і вона мріяла, не знаючи ще про Міллі, що, може, й він ЇЇ покохає. “Та коли вже ти не можеш мене покохати, — промовила вона, — то побудь зі мною хоч трохи, а тоді ти повинен повернутися до своєї Міллі”. Так вона казала, а Скелмерсдейл уже був закоханий у неї, але ж хіба цей тугодум зійде зі свого шляху! Я уявляю, як він сидить у дивному заціпенінні серед небаченої краси й усе товче про свою Міллі, і про крамничку, яку хоче завести, і про те, що потрібні кінь та віз… І ці безглузді балачки тривали між ними з дня на день. Я ніби навіч бачу цю крихітну чарівницю, вона ні на крок не відходить від нього, все намагається його розважити, але вона надто безтурботна, щоб зрозуміти, як тяжко йому на душі, і надто закохана, щоб його відпустити. А він, усе ще в полоні земних клопотів, ні на мить із нею не розлучається й нічого довкола не помічає — такий захоплений своїм новим дивовижним почуттям. Важко, знаєте, просто неможливо розповісти словами про осяйну красу маленької феї, красу, що світилася в незграбній і плутаній розповіді бідолашного Скелмерсдейла. Мені принаймні вона сяяла чистим блиском крізь хащі неоковирних фраз, як світлячок у столоченій траві.

Так минуло, мабуть, чимало днів, і містер Скелмерсдейл багато чого побачив; один раз феї навіть танцювали при місяці й водили хоровод на лугу біля Сміза. Та ось усьому настав кінець. Королева фей привела його до великої печери, освітленої “таким червонястим світлом від лампадки”; там стояли одна на одній скрині, сяяли чаші та золоті шкатулки і — тут уже містер Скелмерсдейл помилитися не міг! — лежали цілі купи золотих монет. Серед цих скарбів клопоталися невеличкі гноми; вони вклонилися й відійшли вбік. Королева фей раптом обернулася до нього, і очі в неї заблищали.

— Ну ось, — мовила вона, — ти зробив мені ласку й довгенько побув зі мною… Тепер я тебе відпущу. Ти повинен вернутися до своєї Міллі. Ти повинен вернутися до своєї Міллі, і зараз… Бачиш, я про свою обіцянку не забула — тут тобі дадуть золота.

— І їй ніби здавило щось у горлі, — сказав містер Скелмерсдейл. — А я стою і відчуваю… — Він торкнувся рукою до грудей. — Наче все в мене отут завмерло. Блідну, тремчу, а сказати нічого не можу. Сказати мені навіть тоді було нічого.

Він замовк.

— Та-ак, — озвавсь я.

Описати цю сцену йому було не до снаги. Я довідався тільки, що на прощання фея поцілувала його.

— І ви нічого не сказали?

— Не сказав, — відповів містер Скелмерсдейл. — Стояв, як дурне теля. Знаєте, вона тільки оглянулась один раз — сама усміхається, а в очах сльози. Я добре бачив. Потім вона пішла, а вся ота дрібнота забігала, заметушилася коло мене, і тицяють мені золото в руки, запихають у кишені, за шию… І скрізь-скрізь.

Й аж коли Королева фей зникла, містер Скелмерсдейл усе зрозумів і усвідомив. Він раптом заходився розкидати золото, яким його обдаровували, й закричав, що йому нічого не треба.

— “Не хочу я вашого золота! — кажу. — Я його не заслужив. Я залишаюся. Мені треба побачитися з Королевою фей іще раз”. Кинувся був за нею, а вони не пускають мене. Атож, упираються своїми рученятами мені в груди, штовхають назад. І все тицяють мені золото, поки воно вже почало висипатися з кишень і випадати з рук. “Не хочу я вашого золота! — кажу їм. — Я тільки хочу ще раз побачитися з Королевою фей!”

— І побачились?

— Ні. Дійшло до бійки.

— А потім? Ви її все ж таки побачили?

— Ні. Коли я їх порозкидав, її вже ніде не було.

Містер Скелмерсдейл кинувся шукати фею. Він біг залитою червонястим світлом печерою, потім довгим склепінчастим переходом, поки опинився посеред похмурого темного пустища, де роїлися мандрівні вогні. А довкола, глузуючи, танцювали ельфи, і гномики з печери гналися за ним із повними пригорщами золота; вони сипали йому вслід те золото й кричали: “Оце тобі її кохання і її золото! Оце тобі її кохання і її золото!”

Коли Скелмерсдейл почув ці слова, його охопив неймовірний страх, що всьому кінець, і він заходився голосно кликати її на ім’я, а тоді раптом пустився бігти від входу до печери схилом униз, пробираючись крізь колючі кущі терну й шипшини, і все гукав її й гукав… А ельфи танцювали круг нього, щипали його й дряпали, але він нічого не помічав, і мандрівні вогні роями вилися над головою, кидалися йому в обличчя, а гномики тупотіли ззаду і обсипали його золотом від Королеви фей. Він біг, а за ним гналося це незвичайне юрмище, збиваючи його з дороги, і він то провалювався по коліна в болото, то спотикався об переплетене товсте коріння і раптом зачепився ногою за один із коренів і впав…

Він упав ницьма, потім перекинувся на спину — і ту ж мить побачив, що лежить на Олдінгтонському пагорбі, а довкола — жодної живої душі, тільки зірки над головою.

Містер Скелмерсдейл, за його словами, відразу сів, відчуваючи, що змерз; усе тіло його заклякло, а одяг був вологий від роси. Займався блідий світанок, повіяв прохолодний вітрець. Спершу Скелмерсдейл подумав був, що все це йому привиділося в якомусь дивному сні, але потім він сягнув рукою до кишені й побачив, що там повно попелу. Сумніву не було: це чарівне золото, яким його обдарували. Скелмерсдейл відчував, що весь пощипаний, подряпаний, хоч на ньому не було жодного сліду.

Отак несподівано містер Скелмерсдейл повернувся із чарівної країни в світ людей. Йому здавалося спочатку, що минула тільки одна ніч, та, прийшовши до крамниці в Олдінгтон-Корнері, він зрозумів, що, на загальний подив, його не було цілих три тижні!

— Ох і намучився ж я тоді! — зітхнув містер Скелмерсдейл.

— Чому?

— Треба ж було щось людям казати. Вам, сподіваюся, ніколи не доводилося пояснювати отакого?

— Не доводилося, — відповів я.

Якийсь час він ще розводився про те, хто там що казав. Тільки одного ім’я не згадав.

— А Міллі? — нарешті запитав я.

— Мені, правду кажучи, й бачити її не хотілося, — відповів Скелмерсдейл.

— Вона, мабуть, змінилася?

— Все змінилося. Змінилося назавжди. Всі поставали, знаєте, такі здоровенні, незграбні. І якісь горласті! А часом, бувало, коли сходило сонце, то аж очі мені різало!

— А Міллі?

— Мені й бачити її не хотілося.

— А коли все ж таки побачили?

— Якось зустрів її в неділю, з церкви йшла. “Де це ти пропадав?” — питає. А я бачу — буде сварка. Мені, власне, байдуже — сварка то й сварка. Я Міллі мовби не помічаю, хоч вона стоїть поруч і звертається до мене. Так наче її й немає. Збагнути не міг — чого вона мені колись в око впала? Іноді, коли довгенько її не бачив, ніби все знов поверталося. А тепер, як зустріну, то враз немовби та, інша, прийде й заступить її… Та й Міллі не дуже побивалася.