У безодні
Шрифт:
Проте Воллес не завжди втрачав до всього інтерес і коли вже зосереджував на чомусь увагу, то вмів домагатися виняткових успіхів. І справді, його кар’єра — це не що інше, як ланцюг удач. Він уже давно залишив мене далеко позаду, займав куди вище становище, ніж я, і грав у суспільстві таку роль, про яку я принаймні не міг і мріяти. Йому ще не сповнилося тоді й сорока, і якби він, кажуть тепер, був живий, то мав би владу й напевне ввійшов би до нового уряду. Вчився Лайонел краще за мене, хоч особливих зусиль і не докладав — це виходило в нього якось саме собою. Майже всі шкільні роки ми провели разом у Сент-Ателстенському коледжі в Західному Кенсінгтоні. До коледжу він вступив з такими самими знаннями, що й я, а закінчив його, значно випередивши мене. Блискуча ерудиція і талановиті виступи
В усякім разі для нього ті “двері в стіні” були справжніми дверима в реальній стіні й вели до справжніх, невмирущих цінностей. У цьому я тепер не маю сумніву.
Це ввійшло в його життя дуже рано, коли Лайонел ще був хлопчиком років п’яти-шести. Пригадую, як він, неквапно й поважно розмірковуючи вголос, — так ніби сповідався переді мною, — намагався з’ясувати, коли ж це в нього почалося.
— Раптом я побачив, — розповідав він, — темно-червоний дикий виноград… Багато темно-червоного винограду на тлі білої стіни, освітленої яскравим бурштиновим сонцем. Він з’явився відразу, хоч я вже добре й не пригадую, як саме. Перед зеленими дверима на чистому тротуарі лежало листя кінських каштанів. Розумієш, листя було жовте, зелене й усе в плямах, але не буре й не брудного кольору. Видно, воно щойно попадало з дерева. Судячи з усього, вже стояв жовтень. Я щороку милуюсь, як із кінських каштанів опадає листя, і знаю, коли це буває.
Якщо не помиляюсь, я мав тоді п’ять років і чотири місяці…
Лайонел був, розповідав він далі, дуже розвинений, як на свій вік, хлопчик. Розмовляти навчився надзвичайно рано і взагалі відзначався “старечою” — так казали люди — розважливістю. Батько давав йому волю, яку не всі діти дістають і в сім чи вісім років. Мати померла, коли йому сповнилося два роки, і він зостався під наглядом виховательки — не вельми пильним і не надто суворим. Батько — поважний, заклопотаний роботою юрист — приділяв синові мало уваги, однак сподівання покладав на нього великі. На мою думку, Лайонелові, незважаючи на всю його обдарованість, життя здавалось одноманітним і сірим. І ось одного дня він вийшов у місто.
Лайонел уже не пригадував, як саме йому пощастило вшитися з дому, не пригадував і вулиць у Західному Кенсінгтоні, що ними блукав. Усе це в його пам’яті безслідно стерлося. Проте біла стіна й зелені двері поставали перед ним цілком виразно.
Коли в пам’яті у нього оживали дитячі враження, він пригадував, що з першого ж погляду на ті двері його охопив дивний трепет. Двері вабили до себе, і йому нестримно захотілося відчинити їх і переступити поріг. Водночас Лайонел виразно усвідомлював, що вчинить нерозумно, навіть погано — він не міг сказати, чому саме, — якщо піддасться цій спокусі. Він уперто стверджував, нібито, хоч як це дивно, з самого початку знав, — якщо тільки пам’ять не грає з ним злого жарту, — що двері не замкнені і він може коли завгодно в них увійти.
Перед очима в мене й досі стоїть маленький хлопчик, що то поривається відчинити двері, то відступає від них. Якимсь цілком незбагненним чином Лайонел знав, що батько дуже розгнівається, якщо він увійде в ті двері.
З усіма подробицями розповідав мені Воллес про свої вагання. Він проминув двері, потім, засунувши руки в кишені й по-хлопчачому насвистуючи, байдуже попростував попід стіною і дійшов до рогу. Там, як він пригадує, стояло кілька брудних, убогих крамничок та майстерень, і особливо йому запали в пам’ять майстерні водопровідника й маляра: в них безладно валялися вкриті порохом керамічні труби, листи свинцю, круглі крани, зразки шпалер, бляшанки від емалевих фарб. Лайонел стояв, удаючи, ніби розглядає цей мотлох, а насправді палко, всім серцем прагнув до зелених дверей.
І раптом, сказав він, його охопило незбагненне хвилювання. Боячись знов потрапити в полон вагань, Лайонел кинувся бігти, рішуче простяг руку, штовхнув зелені двері, переступив поріг, і двері за ним причинилися. Так за одну мить він опинився в саду, і видіння того саду вже не покидали його ціле життя.
Воллесу було дуже важко розповідати мені про свої враження від саду.
— В самому повітрі там було щось п’янке, воно сповнювало мене відчуттям легкості, втіхи й щастя. Все довкруг світилося чистими, ніжними, чарівно-осяйними барвами. Щойно входиш до саду, і тебе враз полонить відчуття неймовірної радості. Так буває на душі в людини дуже рідко — тільки коли вона молода, весела й задоволена життям. І все там було прекрасне…
Воллес замислився, а тоді повів далі.
— Річ у тім, — промовив він нерішуче, немовби його раптом щось збило з пантелику, — що там були дві великі пантери… Атож, дві плямисті пантери. І я їх зовсім не злякався. Ті два величезні пухнасті звірі гралися м’ячем на широкій і довгій алеї, обрамленій обабіч мармуром і обсадженій квітами. Потім одна з пантер подивилася в мій бік — трохи дивно, як мені здалося, — й рушила до мене. Підійшла, лагідно потерлася м’яким округлим вухом об мою простягнену руку й замуркотіла. Кажу ж тобі, то був зачарований сад. Я певен. Який завбільшки? О, він розлягався на всі боки, йому не було кінця-краю. А вдалині, пригадую, височіли пагорби. Хтозна, куди раптом дівся Західний Кенсінгтон. А на душі в мене було так, ніби я нарешті повернувся додому.
Ти знаєш, тієї самої миті, як двері за мною причинились, я забув і про встелену опалим листям кінських каштанів вулицю з її кебами та фургонами, і про дисципліну та необхідність іти додому, забув про всі свої вагання й страхи, про розсудливість, забув про все-все. Одна лиш мить — і ось я вже зовсім в іншому світі, навдивовиж веселий, життєрадісний, щасливий хлопчик. Це був строкатий, розмаїтий світ, повитий яскравим, теплим, м’яким світлом; у повітрі розливалася тиха ясна радість, а в небесній блакиті пливли легенькі, пройняті сонцем хмарки. Перед моїми очима звабливо тяглась ота широка довга алея, обабіч якої буйно цвіли на дбайливо доглянутих, хоч у саду нікого й не видно було, клумбах квіти. А поруч зі мною ступали дві великі пантери. Я сміливо поклав свої маленькі ручки на їхню м’яку шерсть, погляджував їм округлі вуха, чухав за вухами, бавився з ними. Здавалося, вони вітали моє повернення додому. Мене й самого не полишала глибока радість від того, що я нарешті вдома, й коли на алеї раптом з’явилася висока вродлива дівчина, усмішкою рушила мені назустріч і сказала: “Здрастуй!” — а тоді підняла мене, поцілувала, знов поставила на землю й повела за руку, це мене анітрохи не здивувало, а навпаки, дуже потішило, немовби так і мало бути, й ніби нагадало про щасливі хвилини, що якимсь дивним чином випали були з моєї пам’яті. Пригадую широкі червоні сходи, що проглядали крізь зарості козолисту; ми вийшли ними на іншу широку алею, вздовж якої росли старезні тінисті дерева. А поміж тих дерев із потрісканою червоною корою — уявляєш?! — виднілися мармурові пам’ятники та скульптури, й повсюди сиділи приручені, дуже лагідні білі голуби.
Позираючи вниз, моя подруга повела мене тією прохолодною алеєю. Я й досі пам’ятаю м’які риси ЇЇ ніжного, доброго обличчя з тонко окресленим підборіддям. Тихим, приємним голосом вона про щось мене розпитувала й розповідала, я певен, щось дуже втішне, але що саме, я так ніколи й не пригадав… Зненацька рудувато-бура мавпочка-капуцин, надзвичайно чистенька, з добрими карими очима, злізла до нас із дерева й побігла поруч зі мною, поглядаючи на мене й шкірячи зуби, а тоді навіть скочила мені на плече. Отак ми втрьох і йшли, задоволені й щасливі.
Воллес примовк.
— Розповідай, — озвався я.
— На пам’ять спливають усілякі дрібниці. Ми проминули старого чоловіка — він сидів, задумавшись, у затінку під лаврами. Далі пригадую цілу зграю веселих довгохвостих папуг. Нарешті широка алея привела нас до великого прохолодного палацу, де було безліч гарних водограїв та інших чудових речей — всього, чого лиш душа забажає. Побачив я там і багатьох людей; одні з них і досі виразно стоять у мене перед очима, інші запам’яталися туманніше. Але всі вони були гарні й добрі. Якимсь незбагненним чином я зразу відчув, що ті люди прихильні до мене, раді мені, і їхня поведінка, ніжні їхні руки, доброзичливі лагідні очі — все це сповнило мене радістю. Ось так…