У країні ягуарів
Шрифт:
Вимиваючи дванадцяте яйце, відчуваю, що це заняття вже набридло. Коліна затерпли, поперек заболів, від смороду занудило.
Вже й час обіду минув, а я впорався тільки з дванадцятьма яйцями. Викинути решту? Ні. Раз уже почав, доведу справу до кінця. Шкода, що гнізда не прихопив з собою. Якби помістити вимиті яйця в гніздо, та ще посадити чучело півня інамбу, була б оригінальна річ.
Після обіду знову йду в мокрий ліс до гнізда. Довгим лезом теркадо піднімаю його знизу. З-під гнізда швидко виповзає чорна стоніжка завдовжки сантиметрів сорок, завширшки сантиметрів два.
Я поквапливо дістаю з рюкзака банку з ціанистим калієм, в якій уже лежить чимало комах і серед них дві сталево-сині оси, піймані вчора. Ця велетенська стоніжка пошматує їх, але рискувати варто. Розкривши банку, я. висипаю комах на опале листя, потім накриваю голову стоніжки банкою. Відчувши задушливий запах ціанистого калію, вона одчайдушно. звивається, намагаючись втекти. Банкою притискаю стоніжку до опалого листя, але обережно, щоб не передавити її.
Двоє чорних, гострих, як голка, клешень сердито ворушаться, а біля рота стоніжки виступає якась рідина. Може, це отрута? В мене ще не було нагоди випробувати на собі її дію. Та я й не дуже прагну цього. Вже майже половина стоніжки в банці. Комаха шалено кидається, сіпається, звивається, маленькими гострими ніжками розгрібає листя під собою, та лезо теркадо міцно притискає її до землі.
Скільки часу минуло? Не знаю. Пальці, якими стискаю держак теркадо, вже заніміли, ноги затерпли. Двобій закінчується. Сорокадвонога стоніжка знесилюється, рухи її слабшають. Нарешті, вся стоніжка в банці! Я відпускаю держак теркадо і розминаю пальці, але банку ще не наважуюсь відняти од землі. Згодом, коли моя жертва зовсім перестала ворушитися, я перевертаю посудину догори шийкою і затикаю її корком. Стоніжка така велика, що зайняла всю банку, наче маленька змія.
Після цього я кладу гніздо інамбу в ящик, перев'язую його мотузкою, щоб зручніше було нести, визбирую із землі розсипаних комах і вертаюсь назад.
Смеркало, коли я добрався додому.
Час подумати про вечерю. Я ставлю рушницю до стовпа, ящик — біля кліток, підвішую над вогнищем казанок і наливаю в нього води з відра. В каструлі залишилася вчорашня цибуля, підсмажена на ламантиновому салі. Цю каструлю теж ставлю на вогонь і, взявши риболовні снасті, іду до річки.
Вкритий жапами човен виглядає, мов старенька колиба. На його дні після дощу збирається багато води. Іноді доводиться вичерпувати її двічі на день. Але це буває лише під час великої зливи.
Човен для мене справжній друг. З нього я ловлю рибу, беру воду з струмка, під його навісом ховаюся від дощу. Зрештою, це єдиний засіб зв'язку між мною і зовнішнім світом — цивілізацією.
Сиджу на кормі і ловлю рибу, намотавши на зап'ястя волосінь. Відстань од гачка до поплавка близько одного метра — найзручніша глибина для ловіння риби в цьому струмку. А довжина волосіні від поплавка
Раптом поплавок зникає під водою. Я різко підсікаю і відчуваю, що волосінь напнулась, мов струна, врізаючись у зап'ястя. Невидима риба так сильно смикає, що натягаються навіть канати, якими прив'язано човен. Коротка волосінь теж, наче струна, розрізає воду зліва направо і навпаки. Човен погойдується, а я силкуюсь підтягнути до себе невидиму здобич, що чинить шалений опір. Правою рукою вчепився в переднє сидіння, а на ліву намотую волосінь. Нелегко впоратися з таким «противником». Риба ще раз рвонула і зненацька метнулася під човен.
Ногою підсовую до себе гарпун, що лежить у передній частині човна.
Риба, мабуть, велика. Може, на гачок попала піраруку?
Попускаю трохи волосінь, нагинаючись по гарпун. Зап'ястя болить, так міцно врізалася волосінь. у шкіру. Риба злякалась, видно, не на жарт, бо шалено кидається з боку на бік з гачком у роті чи, може, в шлунку.
Наді мною пролітають десятки барвистих папуг. Я люблю милуватися ними, але тепер мені не до них. Риба ніби притомилася. Вже не так різко сіпає. Таки пощастило підтягнути її до себе. Зубами пересуваю волосінь на зап'ясті трохи вище.
У цю мить велика риба викинулася з води біля самого човна. Вона плоска і сіра.
«А хай тобі чорт!» — лаюсь я зі злості і щосили стромляю гострий кінець гарпуна в її тіло.
Гарпун пройшов наскрізь, і риба перестала опиратись. Мене охопила неймовірна лють. Це плоска риба, араїя, з колючим хвостом. Якщо у воді наступити на неї, вона шпигоне, мов скорпіон. Араїєю назвали цю рибу кабоклу. Шорсткою шкірою араїї дикі індіанські племена середньої Бразілії користуються замість наждаку при обробці дерев'яних виробів.
Поволі підтягаю мертву рибину до човна. Огидне створіння! Правда, для того, хто колекціонує риб, араїя була б цінною знахідкою. А для мене вона лише втрата гачка. Я висмикую з неї гарпун і перерізаю волосінь біля самого її рота.
Мертва рибина попливла за течією, а разом з нею попливла і моя надія на смачну вечерю.
Змотую обривок волосіні, шпурляю гарпун на дно човна і вилізаю на берег.
Вода в казанку вже закипає. Я дістаю.із мішка три шматки в'яленого м'яса піраруку. Промивши його в струмку, дрібно нарізаю і разом з цибулею кидаю в окріп. Ну, що ж, хоч і не з свіжої риби, але все-таки юшка.
Потім накладаю карбіду в світильник, заливаю його водою і запалюю. З шипінням розгоряється ліхтар, і галявину, що поринула в темряву, заливає біле світло. Незабаром нічний відпочинок.
Прокидаюсь уранці від галасу мавп, що цілою зграєю мчать по деревах наді мною. На покрівлю падає сухе гілля і листя. Мавп я не бачу, тільки чую.
Надворі вже розвиднілось. Я потягаюсь у гамаку. Як приємно розім'яти кістки після нічного сну.