У лісничівці
Шрифт:
Тільки його пісні любила Стара та прислухувалась їм радо, сидячи на гілці. Можливо, що в них він співав про її вроду та про своє нещасне кохання, а вона, як кожна жінка, любила про це слухати, хоч би й від нелюба. Ціла сім’я Вірстюків співчувала Старенькому й обурювалась на Стару. Та ніхто не знав, що діялось в її пташиному серці.
4. РОЗЛУКА
Проминули осінь і зима. Наші Старі так само жили в клітці. Старенький — у неволі в своєї недоброї жінки, що часто його била. Але він ніколи не образив
Андрій Стецюк, найближчий сусід Вірстюка, старий, розумний селянин, говорив не раз, розглядаючи заморських птахів: — Те, що вона його не любить, видко, але бо й він сам винен. Якби бабі не догоджував, а взявся до неї гостро, часом не пожалував би й буків, була б ліпша. Хто ж таке видів: він до неї приспівує, а вона його б’є?!
І мотав головою з незадоволенням. Мовляв, нема правди в світі, коли жінка, хоч би й пташина, б’є чоловіка. Та що ви вдієте? Самець був ласкавий і ніжний, і Андрій Стецюк не потрапив би його навчити нічого поганого.
Гніздечко, що його дають папугам, це будка, долучена назовні до клітки. Одні дверцятка підсувають, та прив’язують дротом оцю будку. В стіні, що лучиться з кліткою, є кругла дірка, ж, звичайно, в пташиних дімках. Треба сказати, що внутрі гніздо дуже невибагливе: підлогу нічим не застелено. Спробуйте покласти там пір'я, ганчірку чи вату, зараз же пташки викинуть їх з гнізда. І дивно: писклята їхні, маленькі й безпомічні, лежать на голій дошці.
До гнізда Старі ніколи й не заходили. Холодне і пусте, воно було зайвим.
— Не буде дітей у цієї пари, — говорила пані Вірстюкова, дивлячись на їхнє недружне життя. — А шкода, було б так гарно, коли б вивелись малі.
Стояло літо. На полях були жнива. У спілих житах жінки в червоних хустках та колірових спідницях виглядали, як великі квітки. Вони працювали хильцем, вилискуючи блискучими серпами. За ними йшли чоловіки в білих, полотняних одягах та темних «лейбиках» на спині і були схожі на бузьків. У руках у кожного з них граблі, чи перевесло. Пов’язавши снопи, вони складали їх в копи. Жито шуміло у женців над головами, а сонце припікало з безхмарного неба. Хоч і важкий, але й гарний це час на селі: жнива.
В домі Вірстюків життя текло незмінно. Пан Вірстюк не обробляв поля, віддаючи його селянам на спілку. Він був тільки лісничим, і, як говорив завжди, його справа з лісом, а не з полем. Діти ж якнайповніше використовували літню пору. Підчас вакацій нема науки, лише річка, поле, ліс і свобода.
Збирали ви коли малину? Це найприємніше заняття. Оця гущавина малиннику, що тулиться до старих, спорохнявілих пнів на зрубі, вся засіяна червоними, соковитими ягодами. Візьмеш їх у рот, а вони самі розпливаються: солодкі, соковиті, нагріті сонцем, запашні. Ні, таки й справді малина найкраще смакує з куща, і ні цукор ні сметана їй непотрібні. А тут ще й як весело! Дівчата співають та перегукуються, щоб не загубитись у кущах, над головами гудять джмелі, збираючи мед з високих, лісових квіток. Летить та сріблиться на сонці насіння молочаю. Шумлять старі смереки-насінники, що їх залишили на зрубі.
Тут і змагання: хто швидше наповнить коробку, чи відерце, і в кого кращі та більші ягоди. І не раз ви чуєте вигуки: «Ой, як капелюхи!» «А багато ж, багато!»
Це хтось щасливий, що натрапив на добрий збір, швидко наповнить свою посуду та вийде першуном…
Чи ж дивно, що в такий час Ляся хвилювалася й поспішала, збираючись у ліс. То ж дала вранці харчі пташкам та й забула зачинити дверцята. Ніхто не цікавився більше пташками. Пізно поподудні, прийшовши до хати, пан Вірстюк помітив, що в клітці напуг панувала незвичайна тиша. Ніхто не співав, ніхто не кричав і не лаявся. Що це таке? — подумав господар.
На гілці сидів самець, а Старої не було. Клітку було відчинено.
— Де ж твоя Стара, маленький? — запитав пан Вірстюк. — Вона не була добра, але все таки ти мав пару. Як же ти житимеш тепер самотою?
Папужок сидів на гілці, напушився й мовчав. З його дзьобика не вилітало ані словечка скарги.
5. САМІТНИЙ ПТАШОК
Вірстюки стояли біля клітки й радилися, що зробити з малим, самітним пташком.
— Невідомо, як він прийме самоту. Є пташки, що гинуть, коли в них згине пара, а навіть, кажуть, є такі, що себе вбивають, — говорив пан Вірстюк. — Не знаю тільки, як є з папугами? І, звертаючись до пташка, додав:
— Кого ти будеш любити тепер, бідний, маленький пташку?
Самець, не відзиваючись, забився в куток клітки.
— Знаєш, аж неприємно. Він же ніколи не закривав дзьобика, приспівуючи, — сказала пані Ганна.
— Уже знаю, що робити, я десь читав про це…
Пан Вірстюк приніс мале дзеркальце та повісив його на стіні клітки. Пташок наче б прокинувся, підійшов до дзеркальця, та, сівши напроти нього, заспівав, защебетав. Потім став цілувати пташка в ньому, прикладаючи ніжно дзьобик до шкла. Він дивився в очі тому пташкові в дзеркалі та говорив йому про кохання.
— Принаймні той пташок із дзеркала не б’є його, — думала пані Ганна.
— Наступного тижня буду у Львові й куплю йому жінку, — вирішив чоловік.
— Тільки щоб добру, — жартувала пані Ганна, — а то може трапитись, як у людей: одна жінка лиха та й друга не добра.
— Подружжя, мабуть, як у людей так і в птахів залежить від щастя.
Коли б не те, що жінка у папуги була недобра, Ляся дуже переживала б утрату. Тепер же вона говорила до пташка:
— Ти вже не будеш Старенький, ти будеш мій Маленький. Твоя Стара пішла, то хай собі йде. Вона тільки й знала, що бити тебе. Не плач за нею. Я люблю тебе, і ти мій хлопчик.
Ляся притислась лицем до стін клітки та наставила губки, як для поцілунку. Маленький підійшов до неї, та, сівши на гілці, перехилив голівку й дивився з цікавістю на її губки. Згодом, присунувся ближче та злегка торкнув їх дзьобиком.