У лісничівці
Шрифт:
— Йде собі такий олень лісом. Голову несе гордо, як би був сам цар. А на голові роги. Скільки галузок, стільки є літ оленеві. Але я сам рідко бачив шість, або сім гілок. Іде собі, кажу, такий лісом та й не сам. Що кращий, що сильніший, то більше стадо веде з собою. Його він добуває в тяжкому бою. Якраз тепер, восени, вони ричать: там один у гущавині, а тут другий. То один одного викликає на бійку. Таке вже на них приходить, що вони потребують боротися. Отже ж, сходяться обидва стада. Лані стають збоку і великими карими очима дивляться на бійку. А два олені зчіплюються, б’ють один другого рогами, гребуть копитами та кидають землю позад себе. Бійка завзята,
Як ви так дивитеся збоку, то вам аж страшно: зчіпляться рогами й тупцюють. Або один одного б’є рогами, аж гомін лісом іде. А лані стоять собі й дивляться. Але й битві настає кінець: сильніший повалить слабшого та й покалічить. Той уже бачить, що натрапив на сильного. Як годен, встає і навіть не подивиться на стадо: відвернеться та піде в ліс, звісивши голову. Із стада за ним не йде ні одна тварина. Лані вичекали спокійно, а тепер прилучаться до стада переможця. А що сильніший олень, то веде за собою більше стадо. А той один, як набере сили, знову викличе на битву переможця. Як буде мати щастя, то відвоює собі його стадо. Молоді олені,що не здужають боротися, теж плентаються в стаді, коло ланей. Але ватажок глядить на них звисока й згорда. Правда, най привчаються і най ростуть та вбиваються в силу.
Таке то буває з оленями, та ще й інше трапляться в лісовій гущавині. Я вже старий і не здужаю підходити звірину. Але ви виростете й ходитимете в ліс та й побачите не те, що тут по полях, чи по хатах. Інший там світ.
5. ХТО ЗАСТРІЛИВ?
— Приїде, бувало, якийсь панок на лови. Хто знає, де він учився стрільбу в руках тримати? А стріляє — пожалься, Боже! Отже, їхали вони, як на велику виправу. Новіські костюми, блискуча шкіра й сталь, там усякі панські прибори й розкоші. Псів теж привозили з собою породистих, учених десь по школах. То знов інший з панною їде, і все в нього наче на показ.
— Було таке: йшли ми на оленя. Підходимо, бачу пасеться. А мій панок не видить. То я йому кажу: он там, дивіть, пане! Он олень. Не знаю, чи видів він, чи ні, але який то може бути стріл, як ви не видите гостро, та й добре не прицілитеся? Але пани горді та зарозумілі. Борони Боже, йому що сказати! Стрілив, бачу, що схибив, але мене самого кортить. То я кажу: добрий стріл! Ясний пан трафив. Тепер я піду тай принесу дичину, а панові пора на снідання. Панок, задоволений, йде собі, а я фузію в руки та й пішов лісом. Ви гадаєте, що трафив? Та де, ані крапля крови не впала. Такий з нього стрілець! Забив я оленя, певне не того, але іншого, тай принесли ми панові його здобичу. А він тішиться, як малий хлопець, поклепує мене по плечі та й до кишені папірець пхає. Ви знаєте, не раз була п’ятдесятка, а не раз і сотка.
— Сотку я дістав за ведмедя. Е, гадаю, йому ведмедя треба. Він най між панни йде, а не до ліса. Вишпекулював собі таке: йдем лісом і скрадаємося, бачу, олень у гущавині. Ведмідь! — кажу. А пан, чи з того страху, чи з тої охоти весь труситься. Руки йому скачуть, а фузія, як листок тремтить! Ігі на такого стрільця! Ведмідь — кажу, та й показую пальцем. Він стрілив, я похвалив, що файно та й пішов у ліс. Пан мав свого ведмедя, а я мав свої лови та ще й сотку в кишені.
— Та не всі такі. Бували між ними й зарозумілі й загонисті, не дай Боже! Такий один пішов на ведмедя та й застрілив ведмедицю, що була з малими. Ото був згрижений! Мав він клопоти від того, кудась його навіть до суду кликали, бо то не вільно, за те кара була велика.
Але що панові? Він, певне, якось собі порадив. Там по судах самі свої. Один другому кривди не зробить. То вже не знаю, як му там випало. Але малих двоє було, ми забрали та й доставили до надлісництва, а відтам уже кудась їх повезли між інших звірів, що десь їх тримають по містах у клітках, людям на показ. Отже за тоту ведмедицю пан нікому нічого не дав, але, певне, рад би був дати, якби то була вона мужеського роду.
Таке то трапляється в лісі. Ішов би та йшов ним днями й ночами, і ще не перейшов би. А там уже кожне живе на свій лад, та й по свому Бога хвалить, хоч то німина.
Так недільних пополуднів снував свої спогади дід Дмитро. Коли ви дивилися на нього, ви забували, що перед вами старий дідусь, з тихим голосом і тремтячими руками. Ви бачили вічно молоде життя, а довкола шумів ліс, повний таємниць і геройських подій.
МАЛЕНЬКІ БАТЬКИ І ЩЕ МЕНШІ ДІТИ
1. ЗЕЛЕНІ ПТАШКИ
Панство Вірстюків стояло перед вітриною склепу й приглядалося клітці з кольоровими птахами. Були то малі, сині й зелені папуги. Вони сиділи на жердках, інші спиналися по стінах клітки, чи по її склепінні, повернені спиною вниз. Декотрі з них їли зернятка, вилущуючи їх своїми викривленими дзьобиками, або відломлювали кусочки вапна та зі смаком його з’їдали.
— Глянь, Василю, як гарно цілуються оці двоє! — сказала пані Ганна.
І справді, на гілці сиділо двоє пташок, та, притуляючи дзьобик до дзьобика, наче б цілували одне одного. Вони зовсім не звертали уваги на те, що діється в клітці й поза нею, на рух возів і людей за вікном. Співали й цвірінькали собі весело. Так одна, друга й третя пара пташок.
— Знаєш, Василю, купімо собі парочку. Вони такі милі й гарні.
— Мало ще маємо менажерії в хаті? — засміявся пан Василь. — Завжди приносять якусь біду з лісу, чи з поля, а ти годуй ту худібку та ще й прибирай за нею. Інколи клопіт такий, як оце було з Цапунем, або жаль, як за Сільвою, чи Іллею Даниловичем, коли вони покинули наш дім.
— А ми все таки купимо, Василю. Добре?
— Врешті, ти знаєш, що я не люблю держати птахів у неволі. Кожна тварина почуває себе в клітці нещасливою, а особливо птахи, що звикли до свободи в небесних просторах. Тому я й не дозволяю ловити щигликів, або держати шпаків у клітках.
— Мені не здається, що ці пташки почувають себе в клітці нещасливими, — сказала пані Ганна. — Отже, зайдімо та розпитаємо про їх життя, й може, таки купимо парочку…
У склепі було гамірно, й ніде правди діти, не дуже приємно пахло. Була там клітка з малпочкою, що поводилась, як і всі малпи: кривлялася, дряпала свій кожушок, старалася нав’язати зв’язки з людьми та дістати від них якихось ласощів.
У скляній коробці повзали черепахи. Деякі з них їли салату. Сучка-бульдог годувала своїх малих, лежачи в дерев’яній скриньці. На стінах клітки з пташками: маленькі жовті канарки співали та щебетали, а велика клітка з синіми й зеленими папугами робила найбільше шуму. Як і на вітрині, вони співали, цвірінькали, билися й цілувалися.
— Можете сміло брати їх, панство. Вони походять з Америки, але ці вже родилися в клітці й зовсім не тужать за волею. Дуже гарно себе почувають та виводять малих.