У лісничівці
Шрифт:
— Жарт жартом, а треба щось із тими птахами зробити. Не будем же держати цілу банду в хаті.
О! Не було нічого легшого! Усі Лясині приятельки, всі Славкові товариші дуже цікавились сім’єю Маленьких, а коли в них появились діти, не одна пара дитячих очей заздро гляділа на них. Тож одного дня панство Маленькі залишились самі: одну парочку дістала Мушка, а другу Славків приятель Юрко.
В хаті знову стало тихіше. Обидві пташки співали й щебетали, полова перестала літати довкруги.
9. ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖЖЯ
Не видно було, щоб Маленькі журилися за дітьми. Мабуть пташки свідомі того, що, підрісши, писклята вилітають у світ, і далі ними не турбуються.
Спокійні дні настали тепер для Синенької Пані: вона не мусіла сидіти в гнізді, вигрівати дітей та годувати їх. Наївшися, сідала на гілку, вишолопувала собі пір’ячко та слухала пісень свого чоловіка. Правда, це шолопання навіть спонукало пана Вірстюка читати окрему книжку про звичаї папуг. Здавалося, що Маленькі мають воші, чи якусь біду. Але книжка роз’яснила, що пташки так впорядковують своє пір’я й ніяких вошей у них немає.
Отже, Маленькі жили мирно та безжурно. Тричі на рік Синенька Пані несла яєчка та виводила дітей. Враховуючи потрібний на те час, бачимо, що відпочинок між одним і другим материнським обов’язком не був великий. Але обоє Маленькі виконували його з радістю, і завжди з незмінною дбайливістю. І в сім’ї Вірстюків чергове виведення малечі було наймилішим і повним сподівань часом. Згодом у Лясі назбиралася ціла скляна коробочка порожніх яєчок. Вони лежали на рожевому шовкові, й ними Ляся пишалася та хвалилася перед гістьми.
Коли самочка починала нестися, в сім’ї Вірстюків завівся такий звичай: вони закладалися щодо кількости яєчок. Один казав — шість, другий — сім, третій — десять, як хто. Хто вигравав, діставав подвійну пайку шоколядового торту.
Далі придумали новий заклад: скільки писклят вийде з яєчок? Хто виграв, діставав шоколяду. І, нарешті, третій заклад: якого кольору й скільки буде писклят? Тут уже закладались тільки діти, а програвали завжди батьки: вони мусіли тому, хто виграв, купити якийсь дарунок. Як би ни було, так для Маленьких, як для сім’ї Вірстюків це були прегарні й премилі часи.
Щасливе подружнє життя Маленьких тривало й тривало роками. Зими замінювали весни, а літо уступало місце осені. Рік ішов за роком. Що б не діялось на світі, в лісничівці було затишно й приємно. Уже тяжкі хмари нависли над світом та віщували війну. Але Маленькі жили собі й далі виводили дітей. Діти у Вірстюків теж підростали. Ляся вже навіть покинула рідний дім та ходила до гімназії в Стрию, а додому приїздила на Свята. Славко скінчив народню школу. Навіть Андрійко, який був ще немовлятком тоді, коли шумувала повінь і Сільва не могла дістатись до дому, тепер уже мав шість літ та робив гармідер у хаті більше, як усі писклята разом. Його ще не цікавило життя звірят, натомість м’яч, кубики й книжки з образками були йому куди цікавіші.
Замість Лясі, в клітці прибирала сама пані Вірстюкова, або служниця. Але Маленькі співали собі й були щасливі.
10. ЗАМОВК ПТАШИНИЙ СПІВ
Харчі для папуг були завжди однакові: мішане насіння, вапно та вода. А там і зелені гілки. І житло в них було те саме, й ціле їхнє життя йшло без змін. Але ж одного ранку в клітці стало тихо.
— Чому це пташки не співають? — подумала пані Ганна. Вона зазирнула до клітки й побачила, що там нерухомо лежав Маленький. Простер ніжки, згорнув крильцята, щільно закрив очі.
Що сталося?!
Пані Ганна взяла пташка до рук, відчинила дзьобик, старалась оживити його своїм теплим віддихом. Але він не ворушився.
— 0! Милий мій пташку, невже ти не живеш?! Хто ж співатиме нам пісень? Хто пеститиме твою дружину та разом з нею виводитиме діточок? Хіба можливо, щоб ти замовк навіки?! Ти ж учора ще був веселенький та повний пташиної радости. Де ж поділася твоя маленька душечка?
Пані Ганна мала сльози на очах. Жодні спроби оживити пташка не помогли. Дзьобик, завжди готовий до пестощів, був мертвий і холодний. Ніжне пташине сердечко захололо. Був, як листочок, що його буря зірвала з дерева: зелений, лискучий, але не живий.
Синенька Пані сиділа в кутку клітки, на гілці, й переляканими очима дивилась на чоловіка. Вона мовчала.
— Василю, Василю! Маленький згинув!
Голос у пані Ганни дрижав. Пан Василь розглядав неживого пташка та журився разом з дружиною.
Пані Ганна поклала пташка назад до клітки та говорила до самочки:
— Бідна, бідна Маленька, покинув тебе твій добрий, милий чоловік. Як же ж ти житимеш тепер сама?
Його поклали до дерев’яної коробочки, вимощеної сіном. Пан Вірстюк забив її цвяшками, і ціла сім’я пішла з ним на цвинтар. Викопавши ямку на гробі Ганниного батька, поховали там Маленького.
— Відтепер він співатиме Дідусеві. Дідусь так любив дерева, квіти, пташків і звірят. Хай же Маленький летить у далекі, незнані світи, відшукає Дідуся та передасть йому від нас привіт і заспіває йому таких пісень, як співав нам.
Сумно стало в хаті без Маленького. Самочка сама не співала. Вона забилась у куток клітки, закрила очі, й так сиділа, напушившись. Не помагало і дзеркальце, що його поставили в кутку. Вона й їсти не хотіла.
— Що ж ми зробимо з Синенькою? — радилась пані Ганна з чоловіком. — Сама вона загине, купувати ж для неї нового чоловіка так швидко по смерті коханого Маленького…
— Та й не знати, чи Синенька хотіла б мати іншого чоловіка, замість свого любого?
Тож панство Вірстюки вирішили: віднести Синеньку до Мушки, що її батько вчителював у тому ж селі. У Мушки було два сини від Синенької. їх Ляся подарувала приятельці ще тоді, як не було знати, що вони обидва будуть самцями.
— Підеш жити до синів, Маленька. На старість добре мамі жити при дітях. Не будеш сама, й вони співатимуть тобі так, як колись їхній батько…
Так і зробили. Синенька зажила з синами, згодом призвичаїлася й живе там до сьогодні. А панство Вірстюки часто відвідують її. І кожного разу приносять вони для неї зелену гілку, хоч би це було й серед зими.