У пастці
Шрифт:
— Я тільки-но хотів запитати про те саме, — сказав Уайт, поважно похитуючи головою.
Помпезний брехун, — подумав я.
— Мій друг Джік, — пояснив я, — художник. Він був невисокої думки про те, що робив молодий художник. І тому назвав його роботу карним злочином. Він з таким самим успіхом міг сказати, що це паскудство.
— Оце й усе? — розчаровано запитала місіс Петрович.
— Ну… молодий чоловік малював фарбами, що звичайно не змішуються. Джік — людина вимоглива. Він не може дивитися на те, що фарби використовують не так, як слід.
— А що ви мали на увазі, коли сказали «не змішуються»?
— Фарби — не хімікати, — пояснив я вибачливо. — Більшість із них не впливає одна на одну, але треба бути обережним.
— А до чого призводить необережність? — запитала Руті Мінчлес.
— Гм… нічого не вибухає, — сказав я усміхаючись. — Просто… ну, якщо змішувати, білила — а не свинець — з жовтим кадмієм, що містить сірку, як робив молодик, то ви дістаєте приємний блідий тон, але обидві речовини взаємодіють і з бігом часу темніють і змінюють картину.
— І ваш друг назвав це карним злочином? — не ймучи віри, запитав Уайт. — Це, либонь, не має такого великого значення.
— Е-е… Ну от, приміром, Ван Гог користувався новою яскравою жовтою фарбою, виготовленою з хрому, коли малював свої «Соняшники». Жовтий кадмій за тих часів ще не був винайдений. А жовтий хром, як виявилося, за сотню-другу років розкладається і дає зеленаво-чорний тон; соняшники вже мають дивний колір, і досі нема нікого, хто придумав би, як зупинити цей процес.
— Але ж молодик не малював для майбутності, — роздратувалась Руті. — А що він не Ван Гог, то це все не має особливого значення.
Я вирішив не казати їм, що Джік сподівався на визнання у двадцять третьому сторіччі. Він був завжди одержимий ідеєю стабільності тону й колись таки затягнув мене на спецкурс із хімії фарб.
Американці підвелися, лаштуючись рушати.
— Все напрочуд цікаво, — сказав Уайт і всміхнувся на закінчення розмови. — Краще я вкладатиму свої гроші в оборотний капітал.
Розділ сьомий
Джіка не було ні в туалеті, ні в Художньому центрі. Я знайшов їх із Серою в номері готелю: біля нього клопоталася зваблива медсестра з персоналу «Гілтона». Двері до коридора стояли відчинені — вона вже мала йти.
— Спробуйте їх не терти, пане Касаветз, — радила вона. — Якщо погіршає, подзвоніть до реєстратури, і я прийду.
Вона з порога подарувала мені професійну напівусмішку і швидко пішла по коридору, даючи мені змогу ввійти.
— Як очі? — спитав я по паузі.
— Щось страшне. — Очі були ясно-червоні, але сухі. Отже, потроху кращає.
Сера процідила, ледве розтуляючи губи:
— Це все зайшло дуже далеко. Я розумію: цього разу Джік за день-два одужає, але більше ми ризикувати не будемо.
Джік промовчав і не подивився на мене. Можна було на це сподіватись. Я сказав:
— Гаразд… Ну що ж, щасливого вам уїкенду і за все спасибі.
— Тодде… — почав Джік.
— Ні, Джіку, — негайно втрутилася Сера. — Це не наше діло. Тодд може думати що хоч, але ми не маємо нічого спільного з клопотами його кузена. Далі ми цим займатись не будемо. Я весь час була проти цього дурного нишпорення, а тепер саме час поставити крапку.
— Тодд не облишить цього, — сказав Джік.
— Тоді він дурбас. — Вона була лиха, в'їдлива, сповнена зневаги.
— Звичайно, — сказав я. — Сьогодні кожний, хто намагається направити кривду, — дурбас. Набагато краще не втручатись, не перейматись, не думати, що ти за це відповідальний. Мені справді треба було любісінько малювати собі у мезоніні в Хітроу, пильнувати своєї справи, а Дональд хай гине. Звичайно, це далеко розважливіше. Але все лихо в тому, що я не можу так вчинити, і край. Я бачу пекло, в якому він опинився. Як же мені повернутися до нього спиною? Тим більше, що є шанс витягти його. Ваша правда: я можу не впоратися з цим завданням, але не можу хоча б не спробувати.
Я зупинився.
Нічим не заповнена пауза.
— Ну, — сказав я, силкуючись усміхнутися. — На цьому завершується казання найбільшого в світі нікчеми. Розважайтеся на верхогонах. Хтозна, може, і я туди потраплю.
Я помахав на прощання рукою і вийшов. Ні одне, ні друге не зронило ні слова. Я тихо причинив двері й піднявся ліфтом у свій номер.
Шкода Сери, подумав я. Якщо він не буде матися на осторозі, то перетвориться на тютю в м'яких пантофлях і ніколи більше не малюватиме своїх величних, виплеканих у душі картин, бо джерело їхнє мука, якої він більше не зазнаватиме. Безпека для нього — це буде щось на зразок зречення, щось на зразок смерті.
Я поглянув на годинник і вирішив, що змовники, які працюють під вивіскою «Ярра Рівер Файн Артс», ще не позачиняли дверей. Варто спробувати.
Коли я йшов по Веллінгтон-плац і далі вулицею Свонстон, мене діймала цікавість, чи є в галереї отой юний «скипидарометальник», а як є, то чи він мене пізнає. Його обличчя я бачив тільки мигцем, бо стояв більше у нього за спиною. Напевно можна було тільки сказати, що він шатен, що в нього прищ на підборідді, заокруглена щелепа і пишний рот. Двадцяти йому ще нема. Мабуть, років сімнадцять. Він одягнений у блакитні джинси, білий гольф і тенісні капці. На зріст близько п'ятьох футів вісьмох дюймів, вага десь фунтів сто тридцять. Прудкий, панікер. І не художник.
Галерея стояла відчинена, яскраво освітлена, а посеред вітрини, на золоченому виставковому мольберті — картина з конем. Не Маннінгз. Портрет якогось австралійського коня й жокея: кожна деталь вималювана, підкреслена, і, як на мій смак, забагато фарби. А поруч оголошення — золотом на чорному тлі, де йшлося про спеціальний показ, відомих творів анімалістів, що малюють коней; поруч з оголошенням — гірше виконаний, хоч і більшими літерами — рекламний щиток: «Ласкаво просимо на Мельбурнзький Кубок».