У пастці
Шрифт:
Це була типова галерея — таких сотні у всьому світі: вузький фасад, саме приміщення — якнайдалі від дороги, за палісадом. Усередині блукало двоє-троє відвідувачів, що роздивлялись крам на добре освітлених нейтрально сірих стінках.
Я йшов сюди, щоб відвідати галерею. Не змінив я свого наміру і тепер, але ще на вулиці раптом завагався, відчуваючи, ніби стою на самому вершечку лижного трампліна. Дурне, — подумав я. — Піймав не піймав, а погнатись можна. Не подивишся, не побачиш.
Я глибоко зітхнув і ступив через гостинний поріг.
Усередині — зеленаво-сірий килим, старовинний стіл, розташований стратегічно біля дверей; тут молодява жінка видавала маленькі каталоги й щедрі усмішки.
— Дивіться, будь ласка, що захочете, — сказала вона. — Внизу продовження експозиції.
Жінка вручила мені каталог: складений глазурований цупкий білий папір з прикріпленими всередині кількома аркушиками тексту. Я перегорнув їх. Сто шістдесят три позиції, послідовно пронумеровані, проставлені назви, прізвища художників і орієнтовна ціна. У каталогу значилося, що на рамах проданих картин буде червона наліпка.
Я подякував жінці.
— Проходив і вирішив зазирнути, — сказав я.
Вона кивнула головою і професійно всміхнулась: її допитливі очі швидко ковзнули по моєму одягу з бавовняної тканини, — жінка зрозуміла, що я не належу до заможних відвідувачів. Свій пошитий за останньою модою трендовий костюм вона носила невимушено і випромінювала разючу щирість. Австралійка, самовпевнена, надто поважна особа, щоб просто собі стояти біля дверей.
— Що ж, ласкаво просимо, — сказала вона.
Я неквапно пішов по довгій залі, звіряючи картини з каталогом. Більшість картин були пензля австралійських художників, і я зрозумів, що Джік мав на увазі, коли говорив про відчайдушну конкуренцію. Знавців своєї справи було так само багато, як і у нас, в Англії, а то й більше, а рівень де в чому вищий. Як це буває, коли дивишся на процвітання чужих талантів, я почав сумніватися у власному хисті.
Наприкінці експозиції першого поверху були східці, що вели вниз: біля них висіла велика стрілка й табличка: «Продовження експозиції внизу».
Я спустився вниз. Такий самий килим, таке саме освітлення, але не видно відвідувачів, які переводять очі з картин до каталогів і навпаки.
Внизу вже була не єдина зала, а анфілада невеличких кімнат, куди треба було заходити довгим коридором. Кімната позаду східців — контора, де також стояв вишуканий стіл, два-три зручних стільці для можливих клієнтів і рівненький рядок оздоблених тиком каталожних шаф. Картини у масивних рамах прикрашали стіни, а не менш солідний чоловік писав щось у гросбуху на письмовому столі. Він підвів голову, відчувши мою присутність біля дверей.
— Чим можу прислужитися? — запитав він.
— Дякую, я просто роздивляюсь.
Він байдуже кивнув головою і повернувся до роботи. Чоловік, як і все це місце, мав вигляд незмінності й респектабельності — зовсім інша атмосфера, ніж у приміській крамничці в Сіднеї. Я подумав, що цей шановний заклад — зовсім не те, що я шукаю. Щось мені переплуталося. Доведеться почекати, доки Гадсон Тейлор не подивиться на чек Дональда і не скерує мене у новому напрямку.
Зітхаючи, я переходив з кімнати до кімнати і думав, що сміливо міг би вже закінчити огляд арсеналу своїх супротивників. Кілька рам були оздоблені червоними наліпками, але ціни на всіх гарних творах були далекі від того, чого вони насправді варті, й купити їх могли тільки люди заможні.
В останній кімнаті, більшій за інші, я наткнувся на Маннінгза. На три картини одразу. Усі з кіньми: одна — верхогони, одна — полювання і одна — з циганами. У каталозі їх не було.
Вони тихо-мирно висіли рядком, усі з подібними сюжетами, і впали мені в око як чистокровні серед напівкровок.
Мені по спині поповзли мурашки. Не стільки через майстерність, скільки через сам зміст однієї з картин. Коні виходять на старт. Довгий ряд жокеїв яскраво вирізняється на тлі темного неба. Вбрання найближчого жокея пурпурове, а жокейка зелена.
Десь у голові мені зазвучав балакучий голос Мейзі, який описував те, що я бачив: «… Може, ви подумаєте, ще я дурна, але це одна з причин, чому я її купила… бо ми з Арчі вирішили, що барвами наших жокеїв будуть пурпуровий і зелена жокейка, якби такого сполучення ще ні в кого не було…»
Маннінгз полюбляв використовувати пурпуровий і зелений кольори для тіней і перспективи. Сходиться… Ця картина, розміри, сюжет, колорит — точнісінько, як у Мейзі, на картині, схованій за радіатором і, напевно, згорілій.
Картина, на яку я дивився, була схожа на оригінал. Помітна вже й дія часу, відколи Маннінгз помер, достатня фахова вивершеність твору, щось у ньому таке, що відрізняє велике від гарного. Я спробував пальцем — ледь-ледь — фактуру полотна і мазка. Все як мусить бути.
За спиною хтось сказав по-англійському:
— Чим можу прислужитися?
— Це Маннінгз? — запитав я між іншим і обернувся.
Він з порога зазирав до кімнати; у його виразі — стримана запобігливість, як у людини, що її річ оцінює хтось, хто не має коштів цю річ придбати.
Я відразу його впізнав. Чорнявець, рідке волосся зачесане назад, сірі очі, вислі вуса, засмагла шкіра: усе як і тринадцять днів тому в Англії, на сассекському узбережжі, коли він нишпорив по згарищу.
Містер Грін. Через «і» довге.
А за мить і він мене пізнав. Він уражено переводив погляд з мене на картину й назад, а тоді згадав, де мене бачив, і це його приголомшило. Він різко ступнув назад і приклав руку до стінки позад себе.
Я вже рушив до дверей, але не встиг. У дверну пройму вмить опустилися сталеві ґратки й, клацнувши, замкнулись на підлозі. Містер. Грін залишився по той бік, у кожній рисі закарбувалась неймовіра, рот і досі роззявлений. Я переглянув усі свої простодушні теорії про те, що небезпека корисна для душі, й відчув такий острах, якого ще зроду не зазнавав.