У пастці
Шрифт:
— У чім річ? — запитав глибокий голос з коридора.
Містер Грін не міг ворухнути язиком. Поруч з ним опинився чоловік з контори і втупився в мене крізь заґратований прохід.
— Злодій? — запитав він досадливо.
Містер Грін похитав головою. Прийшов третій чоловік, його молоде лице світилося цікавістю, а прищ у нього був схожий на кір.
— Агов, — сказав він із щиро австралійським подивом. — Це той — з Художнього центру. Що мене переслідував. Присягаюсь, він мене не вистежив. Присягаюсь.
— Заткни пельку, — коротко сказав чоловік з контори.
Він пильно дивився на мене. Я дивився на нього.
Я стояв посеред яскраво освітленої кімнати приблизно п'ятнадцять на п'ятнадцять футів. Вікон нема. Вихід — лише через заґратовані двері. Сховатись — ніде, зброї — жодної. Я давно вже мчу по трампліну — і ніякої гарантії м'якого приземлення.
— Послухайте, — сказав я печально. — Що тут робиться?. — Я підійшов до сталевих гратин і постукав по них. — Відчиніть, я хочу вийти.
— Що ви тут робите? — запитав чоловік з контори. Він був більший за Гріна і явно старший за посадою в галереї. Ворожі очі за окулярами в масивній темній оправі та блакитна зозуляста краватка-метелик під подвійним підборіддям. Маленький рот і товста нижня губа. Поріділе волосся.
— Дивлюся. — Я намагався надати своєму голосові розгубленості. — Дивлюся собі на картини.
Цілком безневинно, подумав я, і досить незрозуміло.
— Це він гнався за мною в Художньому центрі, — повторив хлопець.
— Ви щось плюснули в очі тому чоловікові, — сказав я обурено. — Ви могли його осліпити.
— То був ваш друг? — запитав чоловік з контори.
— Ні, — відповів я. — Просто нагодився туди, та й квит. Так само, як і сюди. Дивлюся собі на картини. А що ж тут такого? Я дуже часто відвідую галереї.
Містер Грін нарешті здобувся на слово.
— Я бачив його в Англії, — сказав він чоловікові з контори.
Грін знову перевів очі на Маннінгза, а тоді взяв чоловіка з контори за руку і відвів його далі в коридор, щоб я не бачив.
— Відчини двері, — звернувся я до хлопця, що витріщився на мене.
— Не знаю як, — відповів той. — Та й гадаю, мене не зрозуміють.
Обидва чоловіки повернулись. Тепер усі троє торопіли на мене. Я почав співчувати тим, кого садовлять у клітку,
— І що ж ви за один? — запитав чоловік з контори.
— Тобто як? Я приїхав на верхогони і на матч крикетистів.
— Як звуть?
— Чарлз Ніл. Чарлз Ніл Тодд.
— А в Англії ви що робили?
— Я там живу! — сказав я. — Послухайте, — я вдавав, ніби намагаюсь бути розважливим попри роздратування. — Ось цього чоловіка, — я кивнув на Гріна, — я бачив у Сассексі біля дому жінки, з якою ми трохи знайомі. Вона підвозила мене з верхогонів, бо я, розумієте, не попав на свій поїзд до Вортінга і голосував на дорозі зі стоянки членів клубу. Ну, вона зупинилась і підібрала мене, а потім їй заманулося дати гаку, щоб подивитись на власний будинок, що нещодавно згорів, і коли ми туди приїхали, цей чоловік був там. Він сказав, що його прізвище Грін і що він страхагент, — і це все, що я про нього знаю. Отже, що тут діється?
— Це просто збіг, що ви тут зустрілися знову, так швидко?
— Звичайно, — ревно погодився я. — Але ж це зовсім не причина, щоб мене тут замикати.
В їхніх обличчях я прочитав вагання. Я сподівався, що вони не помітять, як піт тече мені по обличчю. Я роздратовано стенув плечима.
— Ну, приведіть тоді хоч поліцію, — сказав я. — Коли вважаєте, що тут щось не так.
Чоловік з контори поклав руку на вимикач з того боку стіни, обережно покрутив його, і сталеві ґратки піднялись угору й зникли, набагато повільніше, ніж спускались.
— Вибачайте, — сказав він недбало. — Але ж нам треба бути обережними, коли в приміщенні стільки цінних картин.
— Авжеж, я розумію, — відповів я, ступаючи вперед і гамуючи в собі палке бажання рвонути щодуху. — І все-таки… — спромігся я сказати ображено. — Ну, та, гадаю, нічого страшного не сталося. — Трохи великодушності на додачу.
Вони усі втрьох ішли за мною коридором, угору по сходах, верхньою залою, що нітрохи не поліпшувало мого нервового стану. Решта відвідувачів, здається, вже пішли. Жінка-контролер зачиняла парадні двері.
У горлі мені так пересохло, аж я не міг ковтнути.
— А мені здавалося, що всі вже вийшли, — здивувалась вона.
— Трошки затримався, — сказав я і спробував засміятися.
Вона подарувала мені професійну усмішку і відімкнула Двері. Відчинила. Притримувала двері, чекаючи на мене.
Шість кроків.
Нарешті на свіжому повітрі.
Боже милий, як пахне свіже повітря. Я оглянувся через плече. Усі четверо стояли в галереї і стежили, як я піду. Я стенув плечима, хитнув головою і поплентався в мжичку, почуваючи себе, як полівка, яку впустив шуліка.
Я на ходу вскочив у трамвай і проїхав таки чимало незнайомими районами величезного міста, знаючи тільки, що мені конче потрібно від'їхати якнайдалі від підвальної в'язниці.
Вони могли передумати. Уже йшлося до цього. Їм треба було б довідатись більше, перш ніж випустити мене. Вони не були переконані, чи така вже випадкова моя поява саме в їхній галереї, хоча, з другого боку, трапляються далеко разючіші збіги, — наприклад, у Лінкольна під час замаху на нього був секретар на ім'я Кеннеді, а у Кеннеді був секретар на ім'я Лінкольн; проте чим більше вони розмірковуватимуть, тим менше віритимуть у випадковість.