У пастці
Шрифт:
— Ну то й що? — запитав Джік.
— Чоловік у візитці — це Гадсон Тейлор, той самий, з яким я щойно випивав. Він — управитель виноробної фірми і часто зустрічався з кузеном Дональдом, коли той був тут. А другого чоловіка звуть Айвор Уексфорд, він — директор галереї «Ярра Рівер Файн Артс». — Ну то й що? — запитала Сера.
— Отже, я майже можу уявити собі, про що вони там зараз розмовляють, — відповів я. — Щось на зразок: «Вибачте, сер, чи я не продав вам нещодавно картину?» — «Не мені, містере Уексфорд, а моєму другові Дональдові Стюарту». — «А хто був той молодий чоловік, з яким ви щойно розмовляли?» — «Це був кузен Дональда Стюарта, містере Уексфорд». — «А що ви знаєте про нього?» — «Що він за фахом художник і намалював вас, містере Уексфорд, і спитав мене, як вас звуть».
Я замовк.
— Далі, — сказав Джік.
Я бачив, як Уексфорд і Гадсон Тейлор закінчили розмову, невимушено кивнули одне одному і розійшлися врізнобіч.
— Тепер Айвор Уексфорд розуміє, що припустився жахливої помилки, випустивши мене учора ввечері зі своєї галереї.
Сера занепокоєно зазирала мені в обличчя.
— Ти справді думаєш, що це небезпечно?
— Так, думаю. — Я трохи відпружив напнуті м'язи і спробував усміхнутись. — Принаймні він буде тепер насторожі.
— А в гіршому разі він почне тебе шукати, — сказав Джік.
— Е-е… — протяг я замислено. — Чи могли б ви обоє зараз, негайно рушити в подорож?
— Куди?
— До Аліс Спрінгз, — відповів я.
Розділ дев'ятий
Дорогою до аеропорту Джік весь час на щось нарікав. По-перше, він не зможе піти на крикет. По-друге,_ я не дав йому повернутися до готелю «Гілтон» по картини. По-третє, в Аліс йому буде надто жарко у спортивному костюмі для дербі. По-четверте, він не збирається пропускати Мельбурнзький Кубок через першого-ліпшого жевжика з краваткою-метеликом.
Але в усіх цих колоритних бідканнях і натяку не було на те, що йому доводилось оплачувати наш проїзд власними акредитивами, бо свої туристські чеки я залишив у готелі.
Це Сера подала думку не повертатися.
— Якщо ми збираємося щезнути, то — вперед, — сказала вона. — Люди гинуть через те, що намагаються вирятувати з вогню свій гаманець.
— Вам не обов'язково їхати, — мовив я про всяк випадок.
— Але ми вже через стільки всього пройшли. Як же я житиму далі, якщо не дозволю зараз Джікові допомогти тобі? А раптом з тобою щось скоїться…
— Ти б ніколи мені цього не подарувала…
Вона усміхнулася з жалем:
— Ти маєш рацію.
Мені здавалось, що ніхто не помітив, як ми пішли з іподрому, і жодна машина не переслідувала нас до аеропорту. Ні Грін, що пишеться через «і» довге, ні отой хлопець («не художник») не плуталися під ногами, намагаючись нам перешкодити; отже, ми без будь-яких пригод полетіли першим рейсом напівпорожнього літака до Аделаїди, а звідти — ще порожнішим літаком — до Аліс Спрінгз.
Від Аделаїди на північ земля попід нами поступово міняла колір від зеленого до сіро-зеленого, і нарешті — до барви ясно-червоної цегли.
— ВАН, — озвався Джік, показуючи вниз.
— Що?
— В-А-Н, — повторив Джік. — ВАН. Це скорочене від «Велике Австралійське Ніщо».
Я розсміявся. Земля справді виглядала спеченою, пустельною і дикою, але де-не-де видніли колії путівців і неймовірно ізольовані від світу гомстеди. Я милувався цим краєвидом, доки не стемніло і пурпурові тіні не заполонили все довкола. А літак тим часом летів на північ, у напрямку центральної пущі.
Вечірнє повітря в Аліс пашіло, ніби хтось забув вимкнути грубу. Нам увесь час щастило: спочатку ми, щойно прибувши до Мельбурнзького аеропорту, потрапили на літак, а тепер, коли неговіркий таксист підвіз нас до нового на вигляд мотелю, ми змогли дістати вільні номери.
— Сезон закінчився, — пробурмотів він, коли ми висловили наше задоволення і подякували йому. — Невдовзі тут буде надто спечно для туристів.
Щоправда, у наших номерах працювали кондиціонери. Джік і Сера спинились на першому поверсі; двері номера вели просто до затіненої критої алейки, за якою відразу починався садок з басейном. Мій номер у сусідньому крилі — відразу ж за автостоянкою, — був на третьому високому поверсі: до нього вели східці, сховані у затінку дерева, і довга відкрита галерея. Уся місцина мирно зеленіла у світлі поодиноких прожекторів, що ненастирливо світили від пальм і евкаліптів.
Ресторан у мотелі зачинявся вже о восьмій вечора, — отже, ми подались до іншого головною вулицею. Проїзна її частина — на відміну від бічних вуличок-була гудронована, тротуари здебільшого чисто символічні. Частенько нам доводилося йти просто по дрібній жорстві; крізь марево куряви у світлі фар проїжджих автомашин ми бачили, що жорства ясно-червоного кольору.
— Пекельна курява, — сказала Сера. — Вперше бачу її на власні очі. Моя тітка присягалась, що ця курява набилася в закритий чемодан, коли вони з дядьком їздили де Еєрз Рок.
— А що таке Еєрз Рок? — поцікавився я.
— Одразу знати нетямущого англійця, — відказала Сера. — Це скелястий уламок з піщаника на дві милі завдовжки і на третину милі заввишки, недбало залишений якимось глетчером у льодовикову добу.
— Це забагато миль звідси, у пустелі, — додав Джік. — Місце стародавніх чаклувань, яке поганять представники суспільства пластика.
— Ти був там? — запитав я сухо.
Він усміхнувся:
— Ні.
— А хіба не однаково? — запитала Сера.
— Він має на увазі, — пояснив Джік, — наш зарозумілий друг мають на увазі, що не слід висловлювати судження, не пересвідчившись на власні очі.
— Але ж не обов'язково, щоб тебе проковтнула акула, перш ніж ти повіриш, що у неї гострі зуби, — сказала Сера. — Можна вірити й у те, що бачили інші.
— Усе залежить від того, звідки вони дивилися.
— Факти — це не судження, а судження — це не факти, — сказав Джік. — Так багато років тому говорилося в Законі Тодда.