У пастці
Шрифт:
— Піду запитаю, — сказав я.
Я одягнув сорочку, натягнув штани на висохлі плавки й легкою ходою подався з вуличної спеки у прохолодне повітря вестибюля. Портьє відказав, що ленчу нема. Ми можемо купити його неподалік на винос і з'їсти в садку. Випити? Те саме. Купіть пляшку на винос. Автомат «морозиво» і пластикові склянки — відразу за дверима до басейну.
— Дякую, — сказав я.
— Прошу.
Виходячи, я подивився на автомат «морозиво». Поруч висіла акуратна табличка: «Ми не купаємось у вашому туалеті. Будь ласка, не сюсяйте у наш басейн». Я засміявся до Джіка й Сери, а потім пояснив їм, як справи з харчуванням.
— Піду щось куплю, — запропонував я. — Що ви хочете?
Вони сказали, що їм байдуже що.
— А пити?
— Чінзано, — замовила Сера, і Джік кивнув головою. — Біле сухе.
— Гаразд.
Я підняв з трави ключ від номера й пішов по гроші, — до надвірних східців у затінку дерев, потім два прогони вгору й повернув на розпечений балкон.
Балконом назустріч мені йшов чоловік мого зросту, статури й віку; і ще я почув, як за спиною хтось піднімається сходами.
У мене з цього приводу не виникло ніяких думок. Такі ж самі пожильці мотелю, як і я. А хто ж би ще?
Я був зовсім не готовий ні до самого нападу, ні до тої жорстокості, з якою його здійснено.
Розділ десятий
Вони просто наблизилися до мене: один спереду, другий ззаду.
Опинилися біля мене водночас. Стрибнули на мене, як коти. Вихопили ключа від номера.
Боротьба, — якщо це можна так назвати, — тривала менше, як п'ять секунд. Обидва такі дужі, як Джік, вони просто вхопили мене за ноги й попід пахви і пожбурили з балкона.
Мабуть, з третього поверху летіти зовсім недовго. Але мені вистачило цього, аби подумати, що моє тіло, яке ще було ціле, зараз розіб'ється впень. Це небезпека була неминуча. Дуже дивно і дуже зле.
Я спершу вдарився об молоде деревце, що росло біля сходів. Гілки зігнулись і тріснули, а я пролетів крізь них додолу на під'їзну дорогу.
Жахливий удар ніби викреслив мене з життя. Як електрозамикання. Ніби я пірнув у хаос. Я лежав у напівсвідомій маячні, не знаючи — живий я ще чи мертвий.
Мені було тепло. Просто відчуття — жодної думки.
Де вже тут було щось усвідомлювати! Жодним м'язом не міг поворухнути. Не міг пригадати, що в мене є м'язи, якими можна рухати. Усе тіло — суцільна м'яка маса.
Минуло десять хвилин, як оповідав мені згодом Джік, перш ніж він пішов мене шукати, — та й то пішов тільки, щоб попросити купити цитрину до чінзано.
— Боже милостивий, — голос Джіка, низький і переляканий, біля мого вуха.
Я його добре чув. Слова мали якийсь зміст.
Я подумав про те, що я живий. Я мислю — отже, я існую.
Аж ось я розплющив очі. Надзвичайно яскраве світло. Сліпуче. Там, де лунав голос Джіка, не було нікого. Може, мені причулося. Анітрохи. Все почало швидко ставати на свої місця, дуже різко і ясно.
Я також розумів, що падіння мені не примарилось. Дедалі чіткіше усвідомлював, що в'язи цілі й спина ціла. Відчуття, які полишили тіло, бурхливо заполонювали мене, напливаючи з кожної ушкодженої тканинки. І простіше було усвідомити, що болить, ніж, що не болить. Пригадав, як вдарився об дерево. Пригадав, як ламалося гілля. Таке відчуття, ніби з мене висотали жили й обернули тіло на порох. Краще не придумаєш!
За якийсь час я знову почув голос Джіка.
— Він живий, — сказав Джік. — І це головне.
— З нашого балкона неможливо впасти. Поруччя майже по груди.
Голос портьє, різкий від гніву і збудження. Це дуже кепсько для мотелів, коли люди випадають з їхніх балконів.
— Без паніки… — сказав чи скоріше прокректав я.
— Тодде! — з'явилася зблідла Сера і вклякла біля мене.
— Ще пождіть трохи… — проказав я, — зараз принесу… чінзано.
А скільки б треба ждати? Мабуть, мільйон років вистачило б.
— От лиха година, — сказав Джік, що стояв біля моїх ніг і дивився на мене. — Завдав ти нам страху. — Він тримав у руках відламану гілку.
— Перепрошую.
— Тоді вставай.
— Зараз… хвилинку.
— Може, скасувати виклик «швидкої»? — з надією запитав портьє.
— Ні, — заперечив я. — Здається, у мене кровотеча.
Спеціалісти шпиталю в Аліс Спрінгз навіть у неділю діяли — з такою ж швидкістю і компетентністю, як і служба авіамедичної допомоги. Вони обстежили, зробили рентген, позашивали й подали перелік ушкоджень.
Одна зламана лопатка. (Ліва).
Двоє переламаних ребер. (Лівий бік, без проколу легенів).
Широка контузія, лівий бік голови. (Череп цілий).
Чотири рвані неглибокі рани на тулубі, стегні й лівій козі. (Зашито).
Кілька дрібних порізів.
Садна й забиті місця практично по всьому лівому боці тулуба.
— Дякую, — сказав я зітхаючи.
— Дякуйте дереву. Якби впали не на нього, то був би гаплик.
Вони запропонували мені залишитися до ранку. І трохи з надмірним притиском сказали, що так краще.
— Гаразд, — сказав я у відчаї. — Мої друзі ще не пішли?
Ні. Вони були у передпокої. Мене на превелику силу повертали до життя, а вони тим часом сперечалися про фаворита на Мельбурнзькому Кубкові.
— Репортер прийде…
— Прийде на те саме місце…
— Боже, — сказав Джік, побачивши, як я ледве суну їм назустріч. — Він уже на ногах.
— Атож.
Я обачно зіперся на поруччя крісла, трохи почуваючи себе мумією, сповитою бандажами від шиї до пояса, а ліву руку ще й зафіксували і прикріпили пов'язкою до тулуба.