У пастці
Шрифт:
— І чого ти тільки такий дурний?
Джік розіклався на стільці для відвідувачів. Сера накинулася на нього.
— Це його власний клопіт, якщо він дозволяє викидати себе з такої височини, — сказав він.
Сера накинулася на нього.
— Як ти можеш казати такі речі?
— Нам не треба у це втручатися, — сказав Джік.
Я усміхнувся. Сера почула сардонічне відлуння власних слів, які вона пристрасно виголосила лише три дні тому. Збагнувши це, вона тільки дратливо розвела руками.
— Ти абсолютно паскудна тварюка, — сказала вона.
Джік засміявся, наче кіт, що наївся сметанки.
— Ми ходили до галереї, — сказав він. — Вона досі зачинена. Ми також обійшли будинок і забралися до садка з того боку, зазирнули у засклені двері, й знаєш, що ми побачили?
— Нічого.
— Достеменно так. Зник мольберт з імітацією Мілле. Усе підозріле сховане від стороннього ока. А решта — все респектабельно і нормально.
Я трохи змінив позу, зменшуючи біль у одному місці й збільшуючи в другому.
— Якби ви й потрапили всередину, то навряд чи знайшли б щось підозріле. Закладаюсь, учора опівдні переховано щонайменші докази.
Джік похитав головою:
— Звичайно.
Сера сказала:
— Ми поцікавились у мотелі в дівчини-портьє, чи про нас хтось не запитував.
— Ну й що? Певна річ, запитували?
Сера похитала головою:.
— Телефонував якийсь чоловік. Їй здається — десь відразу по десятій. Він запитав, чи містер Чарлз Тодд зупинився в мотелі з двома друзями, і коли вона підтвердила, запитав номер кімнати. Пояснив, ніби щось має тобі передати.
— Боже.
Оце так передача. Термінова. Сторчголов.
— Вона сказала йому номер, але додала, що він може залишити пакунок у неї і вона вручить.
— Він, мабуть, посміявся у відповідь.
— У нього не могло бути такого почуття гумору, — сказав Джік.
— Відразу по десятій? — перепитав я, розмірковуючи.
— Доки нас не було, — похитала головою Сера. — Мабуть, невдовзі після того, як ми пішли з галереї… коли ми купували купальники.
— Чому ж дівчина не переказала, що хтось про нас запитував?
— Вона пішла на каву у перерву й не бачила, як ми повернулися. А потім — забула. Та, зрештою, вона й не думала, що це важливо.
— В Аліс не так багато мотелів, — сказав Джік. — Знаючи, що ми в місті, небагато треба було часу, аби знайти нас. Я гадаю, що з Мельбурна подзвонили Ренбо, і це урухомило механізм годинникової бомби.
— Вони, либонь, ошаліли, почувши, що ти придбав ту картину.
— Шкода, що я не сховав її, — мовив я.
Ці слова відразу нагадали мені про Мейзі, яка переховала картину, і її будинок спалили.
Сера зітхнула:
— Ну… що ми тепер будемо робити?
— Останній шанс потрапити додому, — сказав я.
— Ти збираєшся їхати? — перепитала вона.
На якусь мить я прислухався до жагучого благання побитої шкаралупи мого тіла, а потім відразу подумав про Дональда у його холодному домі. І не відповів їй.
Вона слухала, чекаючи на відповідь.
— Мовчиш, — сказала. — Отже, що ми робимо далі?
— Ну… — сказав я. — Насамперед скажіть дівчині-портьє у мотелі, що я в жалюгідному стані і, мабуть, пробуду в шпиталі ще принаймні з тиждень.
— І ніякого перебільшення в цьому не буде, — пробурмотів Джік.
— Скажіть їй, що цю новину можна переказувати всім, хто поцікавиться. Скажіть їй, що повертаєтесь у Мельбурн, сплатіть усі наші рахунки, зареєструйте свої квитки на полуденний рейс, а мою броню скасуйте, а потім — як усі — йдіть на автобус до аеропорту.
— А ти ж як? — запитала Сера. — Коли ти зможеш пересуватись?
— Я з вами, — сказав я. — Спробуйте придумати якийсь нескладний спосіб транспортувати сповиту мумію до літака, щоб це нікому не впадало в око.
— Боже, — сказав Джік. Він явно зрадів. — Я подбаю про це.
— Подзвоніть до аеропорту й замовте мені квиток під іншим прізвищем.
— Гаразд.
— Купіть мені якусь сорочку й штани. Мої — на смітнику.
— Буде зроблено.
— І весь час зважайте на те, що за вами можуть стежити.
— Ти хочеш сказати: вдавати на обличчі смуток? — запитала Сера.
Я усміхнувся:
— Коли ваша ласка.
— А як прилетимо до Мельбурна — що тоді? — запитав Джік.
Я пожував губу.
— Гадаю, доведеться повернутися в «Гілтон». Там усі наші речі, не кажучи вже про мій паспорт і гроші. Невідомо, чи знали Уексфорд і Грін, що ми там спинились, отже, це може бути безпечно на сто відсотків. Та й де ми напередодні Кубка зможемо переночувати у Мельбурні?
— Якщо тебе викинуть з вікна у «Гілтоні», то ти нікому вже цієї історії не переповіси, — пожартував він.
— Вікна широко не розчиняються, — відповів я. — Це неможливо.
— Оце вже легше.
— А завтра, — спитала Сера, — що завтра?
Непевно, раз чи двічі зупинившись, я змалював у загальних рисах свої плани на кубковий день. Коли я закінчив, вони обоє мовчали.
— Отже, так, — сказав я. — Ви хочете додому?